настороженому вуху Павлика почулася якась тінь задоволення в його голосі – Вкажи хоч на яку-небудь примітну ознаку біля вас.
Павлик задумався.
– Недалеко від нас, – втрутився Скворешня, – приблизно за п'ятнадцять хвилин ходьби на норд, стоїть висока й тонка, як шпиль, скеля.
– Ну й за це спасибі. Пливу.
Важка мовчанка запанувала в маленькому тісному гроті. Час тягся повільно. Наростали тривога й смуток. Коли-не-коли чулися запитання, повідомлення зоолога й Горєлова Учений передавав, що загін з патронами теренітy – вибухової речовини величезної сили – вийшов уже з підводного човна і що він пливе назустріч загонові. Горєлов говорив, що він поволі пливе на південь зигзагами, щоб краще обшукати місцевість і не проминути скелястого шпиля. Марат і Цой, які перебували в загоні, з'єдналися по радіотелефону з Павликом та Скворешнею і намагалися підбадьорити та розважити засуджених на бездіяльність в'язнів граніту.
Години минали за годинами. Час від часу Скворешня вголос задавав собі питання, яке, очевидно, з особливою силою й настирливістю мучило його:
– Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.
І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:
– Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?
– Ні. Я дивився на стіну. А що?
– А я якраз бачив…
– Ну й що?
– Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…
– Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?
– Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…
– Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?
– Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?
– Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.
– Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…
– Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?
– Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.
Павлик здригнувся, опустив очі.
– Не знаю… Може, мені здалося.
Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:
– Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.
Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.
– Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.
Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.
Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.
– Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу – цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.
– Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, – чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?
Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.
– Вірно! Хороша думка! – схвалив його пропозицію Скворешня. – Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.
– Часу? – здивувався Павлик. – А хто його відбирає у нас?
– Ми самі, хлопчику, – відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. – Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..
Сокирка дзенькнула об щось тверде, пі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175