Я присилатиму тобі шматки моєї історії і благаю тебе (Ігорчик теж благає), шоб ти продовжував присилати нам свої частини, але давай більше не робити виправлень і обсервацій. Давай не будемо ні хвалити, ні засуджувати. Взагалі судити не будемо. Ми вже з того виросли.
Тепер, Джонатан, ми вже говоримо разом, а не кожен своє. Ми разом працюємо над одною історією, і я впевнений, шо ти теж це відчуваєш. Ти знаєш, я ніби стаю цією Дєвушкою-Циганкою, а тебе уявляю Сафраном, або я — це чоловік з Колок, а ти — типу Брід, я твоя бабка, а ти — твій дід, я — як Апекс, а ти — це ти, чи я, як ти, а ти, як я. Ти пам'ятаєш? Ми ж можемо принести одне одному відчуття безпеки і спокою. Коли ми лежали під зорями в Трохимброді, хіба ти цього не відчував? Не кажи мені неправди. Тільки не мені.
А от, Джонатан, історія і для тебе. Правдива історія. Я проінформував Батю, шо я збираюся наступного вечора піти в популярний нічний клуб. Він сказав: «Я так думаю, шо додому ти вернешся не сам?» Як хочеш знати, шо тоді промовляло його вустами, то скажу тобі, шо то говорила горілка. Я сказав: «Не, я не так думаю робити». «Ах ти ж малий розпутник!» — сказав він тоді й засміявся. Він торкнувся мого плеча і, віриш, я відчув, шо це була ніби рука диявола. Мені стало за нас дуже соромно. «Нє-а, — сказав я, — я тільки піду потусуюся з друзями і трохи подригаюся». «Шапка, Шапка…» — почав він. «Замовчи!» — крикнув я і цапнув його за зап'ястя. Скажу тобі, шо це було перший раз, шо я шось подібне сказав йому, і перший раз, шо я йому погрожував. «Вибач», — сказав я йому потім і відпустив його руку. «Ти ше про це пожалієш», — сказав Батя. Та й узагалі мені повезло, бо він так набрався горілки, шо точно міг мене добре вдарити.
Ясно, шо ні в який клуб я не пішов. Я вже тобі писав, шо я часто кажу Баті, шо йду на дискотеку, а сам іду й гуляю по пляжах. Я не йду в нічні клуби, бо збираю «зелень» в коробку з-під печива, бо ж ми з Ігорчиком мусимо виїхати в Америку. Але, скажу тобі, це ше й тому, шо всякі нічні клуби мене зовсім не вставляють. У них я сумний і запущений. Я правильно пишу? Чи, може, краще — закинутий?
А на пляжі минулої ночі було дуже класно, хоча мене це й не дивує. Мені подобається сидіти на камені й відчувати, як вода то набігає на нього, то відступає назад у море. Деколи я роззуваюся і кладу ноги так, шоб їх достала вода. Я попробував прикинути, скільки звідси, від мене на пляжі, до Америки. Потім я уявив собі білу лінію від мене по піску, потім по воді, і до тебе.
Отак я сидів над водою, думав про тебе, про нас, і тут почув якийсь звук. Цей звук не мог-ло видати ні море, ні вітер, ні які-небудь мухи. Я повернувся, шоби подивитися, шо там таке. Хтось наближався до мене. Це мене напрягло, тому шо, коли я один вночі на пляжі, то там взагалі нікого більше нема. Там тоді тільки я, і ніхто до мене ніколи не підходив. Я взувся і почав іти в другу сторону від того мужика. А шо як це мєнт? Вони часто шукають який-небудь привід, шоб причепитися до тих, хто гуляє сам. А може, це бандіт? Правда, бандітів я не дуже боюся, тому шо вони в нас переважно не мають вогнепальної зброї. Ну, ясно, якшо тільки ці бандіти не з мєнтовки. Я чув, шо мужик продовжує наближатися до мене. Я пішов швидше. Він тоді побіг за мною. Я перестав оглядатися в надії побачити, хто це, бо не хотів, шоб він думав, шо я його боюся. Але вухами я чув, шо він близько, шо він от-от дожене мене, і тому я теж зірвався на біг.
А потім я почув: «Саша!» Я перестав бігти. «Саша, це ти?»
Я повернувся. Дєд волочився за мною, тримаючи руку біля свого шлунка. Я бачив, як його грудина піднімається дивовижними зітханнями. «Я шукав тебе», — сказав він. Я не міг догнати, звідки він знав, шо мене треба шукати на пляжі. Як я вже тебе інформував, ніхто ж не знає, шо я хожу ночами на пляж. «Я тут», — сказав я, хоча розумів, шо звучить це по-ідіотськи. Але шо я ше міг сказати? Він підійшов, спинився і сказав: «Маю до тебе одне питання».
Це був перший випадок, який я пам'ятаю, шо Дєд звернувся до мене напряму, не кажучи про шось третє. Тобто, він не згадував ні про Батю, ні про героя, ні про свою сучку, ні про телевізор, ні про їдло. «А шо таке?» — спитав я, бо передбачав, шо він сам питання задасть не скоро.
«Я би хотів тебе про шось попросити, але ти мусиш сообразити, шо я тільки прошу тебе позичити мені одну штуку, і ше ти маєш сообразити, шо можеш мені відказати, і шо я за це на тебе не обіжуся і не буду сердитися». «І шо ж це за штука?» — я абсолютно не міг собі уявити, шо я таке маю, чого би Дєду було треба. Я взагалі не міг собі уявити, які в Дєда можуть бути потреби.
«Я би хотів, шоб ти позичив мені трохи валюти», — сказав він. Чесно кажучи, мені зразу стало дуже соромно. Це ж треба було, шоб він пропахав усе життя, а тепер просив у свого внука гроші. «Я дам», — сказав я. А дальше я не сказав ні слова і це моє «я дам» мало замінити всі ті слова, які я би міг сказати Дєдові, «я дам» означало всі питання, які я міг спитати в Дєда, і всі його відповіді, і всі мої відповіді на його відповіді. Але замінити все це було неможливо. «А нашо тобі?» — спитав я.
«Шо нашо?»
«Ну нашо тобі моя валюта?»
«Бо мені не хватає».
«Не хватає на шо? Нашо тобі гроші?»
Він повернувся обличчям до води і замовк. Чи це і була його відповідь? Далі він помалу намалював носком коло на піску.
«Я впевнений, шо її можна знайти, — сказав нарешті він, — це забере чотири дні, ну, може, п'ять, не більше тижня. Ми підійшли так близько».
Тоді я знову сказав «я дам», і він знову промовчав. Мені треба було тоді сообразити, шо Дєд набагато старший за мене, а значить, набагато розумніший, а навіть якшо це не так, то все ж таки заслужив, шоб я не турбував його питаннями.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101