Але мій сміх наростав і наростав аж у мене заболіло в шлунку. Я спробував підвестися і сховатися в себе в кімнаті, але боявся порухатися і не розреготатися ше сильніше. Я пробув там довго. Мій брат продовжував невпинно майже ревіти, шо робило мій сміх ше потужнішим. Тепер я розумію, шо то був той самий сміх, такий самий, як тоді в ресторані в Луцьку, як і сміх мого Дє-да, як і сміх героя, які загубилися в такій же темряві. (Прошу милості за цей пасаж. Може, я потім витру його звідси, перед тим, як відправляти його поштою.) Шо ж до Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, то псина так і не зжерла свою картоплю.
Ми з героєм за вечерею багато говорили, найбільше про Америку. «Розкажи мені про речі, які у вас там є в Америці», — попросив я. «А про що саме ви б хотіли дізнатися?» — «Мій друг Гриня повідомив мені, шо в Америці є багато класних бухгалтерських шкіл. Це не брехня?» — «Думаю, що так. Щоправда, точно я не знаю, але зможу дізнатися для вас, коли повернуся додому». — «Дякую, — сказав я і зрозумів, шо тепер у мене є контакти в Америці і шо я вже не сам, а потім я запитав, — а шо ви хочете робити?» — «Що я хочу робити?» — «Ну, ким ви будете?» — «Я ще не знаю». — «Та як же, знаєте?!» — «Тим або іншим». — «Як це тим або іншим?» — «Ну, я ще не вирішив». — «Батя казав мені, шо ви пишете книжку про цю поїздку». — «Я люблю писати». — Я поплескав його по спині: «Так ви писатель?!» — «Тссс». — «А чого, класна кар'єра!» — «Перепрошую?» — «Ну писатель — це ж дуже благородно». — «Благородно? Я про це не думав». — «А якісь книжки ти вже видав?» — «Ні, але я все ще дуже молодий». — «Ну, а оповідання твої вже видавали?» — «Ні, хіба одне або два». — «А як вони називалися?» — «Забудьте». — «Суперова назва!» — «Та ні, я маю на увазі, що про це варто забути». — «Я би дуже хотів прочитати твої оповідання». — «Вони вам навряд чи сподобаються». — «Чого ти так думаєш?» — «Вони навіть мені не подобаються». — «Ну?» — «Це все гідне хіба підмайстра». — «Шо значить гідне підмайстра?» — «Ну, це ще не справжні оповідання, я лише вчуся, як писати». — «Але одного разу ти ж таки навчишся?!» — «Маю надію». — «Це ж усе одно, шо стати бухгалтером». — «Можливо». — «А нашо тобі писати?» — «Не знаю, я звик думати, що я для цього народився. Ні, насправді я так ніколи не думав. Це слова інших людей». — «Та кинь ти, я от чую, шо народився для того, шоб стати бухгалтером». — «Вам пощастило». — «А ти може народився, шоб писати». — «Не знаю. Може, й так. Насправді це звучить жахливо. Якось банально». — «І не жахливо, і не банально». — «Виразити те, що хочеш сказати, буває іноді так важко». — «Це я розумію». — «Я хочу самовиразитися». — «У мене та ж сама проблема». — «Я шукаю власний голос». — «Так він у тебе в роті». — «Я б хотів робити щось таке, чого потім не соромитимуся». — «Шось типу того, чим можна потім пишатися, так?» — «Не обов'язково. Я лише хочу не соромитися зробленого». — «Знаєш, як багато є класних руских писателів?» — «О, звичайно. Маса». — «Толстой, наприклад. Він написав „Війну", а потім „Мир", дві просто класні книжки, і взяв за своє писательство Нобелівську Премію, якшо я тільки не помиляюся». -«Дійсно, Толстой, Бєлий, Тургенєв». — «Можна питання?» — «Прошу». — «Ти пишеш, бо тобі є шо сказати?» — «Та ні». — «Добре, я переметнуся на другу тему: скільки валюти отримує в Америці бухгалтер?» — «Я не знаю, напевне… Думаю, доволі багато, якщо тільки він або вона добре виконують свою роботу». — «Вона!» — «Або він». — «А негри бувають бухгалтерами?» — «Ви говорите про афро-американських бухгалтерів. А те слово, Алексе, більше не вживайте». — «А бухгалтери-гомосексуалісти?» -«Гомосексуальність може виявлятися в усіх сферах. Хіба немає гомосексуалістів-сміття-рів?» — «Скільки валюти буде отримувати бухгалтер-гомосексуаліст та ше й неф?» — «Будь ласка, не вживайте цього слова». — «Якого слова?» — «Того, шо було вкінці речення». — «Ш-шо?» — «Ну оте слово на „н". Ну, таке, що з „н" починається, і…». — «Це шо слово негр?» — «Шшш!» — «Та люблю я негрів!» — «Вам справді не варто так висловлюватися». — «Та я просто волочуся від них. Вони класні мужики». — «Це стосувалося самого слова. Говорити так — негарно». — «Негри?» — «Будь ласка». — «А шо такого з неграми?» — «Шшш». — «Скільки в Америці коштує горнятко кави?» — «О, це залежить. Може коштувати один долар». — «Один долар! Та це ж майже задарма! Та в Україні одне горнятко кави коштує п'ять баксів!» — «Ну, я не мав на увазі, скажімо, капучино. Вони можуть вартувати і п'ять, і шість доларів». — «Капучіно?! — викрикнув я, хапаючи руками голову, — та за них ціни просто скажені!» — «А лат-те у вас в Україні продають?» — «Шо таке лат-те?» — «В Америці цей напій зараз на піку популярності. Його продають на кожному кроці». — «А мока у вас там є?» — «Та звісно ж, проте її п'ють лише діти. Вона не вважається стильним напоєм». — «Ага, тут так само. А ше в нас є мокачіно». — «О так, і в Америці це є. Вони вартують десь із сім доларів». — «І як воно, поширене?» — «Мокачіно?» — «Ну так». — «Вочевидь, це п'ють ті люди, котрі хочуть кави, але так само люблять гарячий шоколад». — «Це я розумію. А як в Америці з дівчатами?» — «А що з ними?» — «Вони часто вступають у серйозні неформальні відносини, га?» — «Про це частіше чуєш, ніж із таким стикаєшся». — «А ти сам вдаєшся до плотських утіх?» — «А ви?» — «Я тебе спитав першим. То як, вдаєшся?» — «А ви?» — «Я перший спитав. Вдаєшся?» — «Не зовсім». — «Шо значить не зовсім?» — «Ну, я не святенник, але я і не Джон Холмс». — «Я чув про цього Джона Холмса, — я виставив руки на ширину плечей, — прекрасний член». — «От, саме такий, — сказав герой і засміявся».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101