Я бачив тебе на нашому трохимбрідському возику і, ах, ти виглядала так непересічна. На тлі тієї всієї бутафорії ти була такою природною.
Дякую, — сказала вона й рушила далі, пам'ятаючи застереження Янкеля, що як дати Соф'ювці волю, то він своєю мовою покрутить тобі вуха.
А куди ж ти йдеш? Це ще не все, — сказав він, хапаючи її за майже прозору гладеньку руку. Хіба твій батько не навчив тебе слухати, коли з тобою розмовляють, або до тебе розмовляють, чи під тобою, чи довкола, чи навіть у тобі?
Мені треба вже йти, Соф'ювко. Я пообіцяла своєму батькові, що ми разом з ним з'їмо ананас, і я вже спізнююся.
Ні, це не так, — сказав він, повертаючи її до себе, — ти мені брешеш.
Ні, це так. Ми домовилися. Що я прийду після параду і ми удвох з'їмо ананас.
Але ж ти сказала, що пообіцяла це своєму батькові. О, Брід, ти вочевидь вживаєш цей термін безвідповідально, ти, може, й не знаєш, що це слово означає насправді. Якщо ти на цьому самому місці кажеш, що пообіцяла щось своєму батькові, то я на цьому самому місці кажу тобі, що ти брешеш.
Ти мелеш якісь нісенітниці, — нервово засміялася Брід і знову заквапилася додому. Він пішов слідом за нею, час від часу наступаючи їй на русалчиного хвоста.
Та хто ж, скажи мені, меле тут нісенітниці, Брід?
Вона знову зупинилася й повернулася до нього обличчям.
Мій батько назвав мене іменем річки, тому що…
Ну от, ти знову своєї, — перепинив він і почав гладити її плече й волосся, ще далі — скинув з неї блакитну корону. Якщо маленька дівчинка бреше — це дуже зле.
Я хочу піти додому, Соф'ювко.
То йди.
Але я не можу.
Чому не можеш?
Бо ти тримаєш мене за волосся.
Ой, і справді. Тримаю. А я навіть і не помітив. Це ж твоє волосся, хіба ні? А оце я тебе за нього тримаю, щоби ти не пішла додому чи ще куди. Я думаю, ти можеш кричати, хоча що тобі то дасть? Там на березі всі також кричать, кричать від задоволення. Зойкають від задоволення, Брід. А йди-но сюди, ти також можеш це зробити. Трошки постогнеш від задоволення.
Будь ласка, — вона почала хлипати, — будь ласка, Соф'ювко. Я лише хочу піти додому, я знаю, що батько чекає мене…
Ах ти знову за своє, брехлива сучко! — заволав він. Може, на нині вже досить брехати?
Що ти хочеш? — заплакала Брід.
Він витяг з кишені ножа і перерізав зав'язки костюма на її плечах.
Тоді вона зняла костюм, повільно спустивши його до самих щиколоток, і так само скинула трусики. Тією рукою, яка не була закинута за спину, вона притримувала хвіст, щоби він не забруднився.
Пізніше того ж вечора вона прийшла додому і знайшла мертве тіло Янкеля, а потім у її вікні блискавка освітила постать чоловіка з Колок.
Йди геть! — закричала вона чоловікові, прикриваючи рукою свої оголені груди й заступаючи від його погляду тіло Янкеля. Але чоловік з Колок не пішов. Йди геть!
Без тебе я не піду, — озвався він до неї через вікно.
Йди геть! Йди геть!
Дощ скрапував з його верхньої губи. Тільки з тобою.
Я швидше вб'ю себе! — заволала вона.
Тоді я заберу з собою твоє тіло, — сказав чоловік, притуливши долоні до шибки.
Йди геть!
Не піду!
Янкель сіпнувся в останній смертній судомі і скинув на підлогу гасову лампу, котра, падаючи, погасла і в кімнаті стало зовсім темно. Його
губи розтяглися й заціпеніли в посмішці, перетворившись у сутінках на гримасу вдоволеності. Брід опустила руки й повернулася до чоловіка з Колок обличчям — у свої тринадцять вона вже вдруге показувала комусь своє голе тіло.
Тоді ти повинен для мене дещо зробити, — с казала вона.
Наступного дня Соф'ювку знайшли повішеним під дерев'яним мостом через річку. Його руки були прив'язані до ніг, а через усі груди червоною помадою Брід писало: ЗВІР.
ЧИМ СНІДАВ ЯКІВ Р. РАНКОМ 21 ЛЮТОГО 1877 РОКУ
Смаженою картоплею з цибулею. Та ще двома скибочками чорного хліба.
ПЛАГІАТ
Каїн забив був Авеля, бо той видав за свій, написаний братом вірш:
Бліднуть верби, тремтять осики,
Сутінь світом йде велика,
Острів омиває стиха
Хвиля річки споконвічна.
Не маючи змоги притлумити в собі гнів зневаженого поета, не бажаючи писати, знаючи, що бездарні крадії пожнуть весь дохід від його бизесу, не вміючи переступити через питання Якщо ямби не для мене, тоді що для мене?, він, цей слабкий і ранимий Каїн, своїм вчинком раз і назавжди поклав край літературному піратству. Ну, принаймні, він так думав.
Але на його превелике здивування саме його, Каїна, покарали, Каїна прирекли довічно працювати на землі, йому наклали на лоба жахливе тавро, і це він, Каїн, за його сумні та дотепні вірші був проклятий щоночі сідати за письмо й не знати нікого, хто б прочитав хоча б сторінку його творів.
Чому?
Тому що Бог любить плагіаторщика. А сказано ж: «На подобу Свою створив він людей, на образ Бога створив Він їх». Отож Бог і є найпершим автором плагіатів. Оскільки путніх джерел, звідки можна було б щось потягнути, ще не було — ну не творити ж людину на подобу тварин! — створення людини вилилося в акт рефлективного плагіату: Бог обікрав дзеркало. Тож, коли ми пишемо плагіат, то також творимо на подобу, тобто беремо участь у довершенні великого первісного Творіння.
Хіба я матеріал своєму братові?
А звісно, Каїне, звісно.
СОНЯЧНИЙ ГОДИННИК
(Див. ФАЛЬШИВІ ІДОЛИ)
ПОВНА ЛЮДЯНІСТЬ
Погром битих скринь (1764) був страшним, але ще не найстрашнішим, далі буде ще не таке — нема сумніву. Тоді вони увірвалися верхи на конях. Зґвалтували наших вагітних жінок і постинали найсильніших чоловіків серпамита косами. Дітей забивали до смерті. Заставили нас проклясти найсвятіші наші тексти. (Неможливо було відрізнити плач дітей від криків дорослих.) Одразу ж, як тільки вони зникли, Правостійна та Приземлена громади об'єдналися й одностайно вирішили на одну годину перемістити Синагогу повністю на людську частину містечка, щоби явити всім Повну Людяність.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101