З-під крилець комах вони досягали фосфоричний пилок і накладали собі його на повіки. Хлопчики душили мурах міжліальця-ми — без жодної мети.
Дощ тривав, а учасники свята все більше напивалися самогонкою та домашнім пивом. По двоє забивалися вони в закутки між хатами чи під навіси верб над водою річки й похапцем, дико кохалися. Камінці та галуззя, нанесені тихими хвилями Броду, кололи спини коханцям. Вони кидали одне одного на траву: міцні молоді чоловіки, переповнені жагою, зів'ялі жінки, не більш вологі, ніж випадковий подих на склі, незаймані хлопці, котрі рухалися, немов сліпці, вдовиці, що підіймали подолки й розставляли ноги, молили — кому?
Астронавти з космосу можуть розгледіти довкола коханців невелику оболонку зі світла. Це, власне, й не світло, а лише легеньке сяйво, котре можна сплутати зі світлом — коїтальне випромінювання, витворене багатьма поколіннями пар, воно, як мед, струмує через чорноту і вливається в очі космонавтам.
Через сто чи півтори сотні років, коли коханці, які витворили сяйво, надійно й непорушно лежатимуть на спині, великі міста все одно можна буде побачити з космосу. Вони сяятимуть цілий рік. Менші міста також світитимуться, але побачити їх буде важче. Зовсім маленькі селища ми майже не зможемо помітити. Окремі пари залишаться невидимими.
Сяйво зроджується з тисячі кохань: щойно одружені й підлітки спалахуватимуть, немов бутанові маяки, пари чоловіків горітимуть швидко і яскраво, жіночі пари довго освітлюватимуть простір довкола себе м'яким мерехтінням, оргії іскритимуть, як кременеві іграшки, котрі про-дають на карнавалах, а пари, які марно намагаються мати дітей, скидатимуться на плями, котрі плавають перед очима, якщо довго дивитися на надто яскраве світло.
Деякі ночі і деякі місця завжди трохи більш яскраві. Дуже важко дивитися на Нью-Йорк на День Святого Валентина або на Дублін у День Святого Патрика. Старий, обнесений мурами Єрусалим нагадуватиме свічку всі вісім ночей Хануки. Трохимів День — це єдиний відтинок часу в році, коли крихітний Трохимбрід можна побачити з космосу, тільки тоді енергії від злягання численних пар достатньо, щоби наситити польсько-українські небеса сексуальною електрикою. Ми тут, — свідчитиме вироблене в 1804 році сяйво через півтора сторіччя, — ми тут і ми живі.
Але Брід тоді цим світлом не сяяла, вона не долучалася до витворення тієї колективної електрики. Вона злізла з платформи, струсила воду, котра набралася в заглибини її костюма, і поволі пішла геть від єврейсько-людської межі до свого дому, звідки на шумну пиятику можна було подивитися здаля. Жінки глузували їй услід, чоловіки користали зі свого сп'яніння і насмілювалися, ніби ненавмисне, підштовхувати її, зачіпати її і торкатися її обличчя своїми, щоби вдихнути її запах або поцілувати.
Гей, Брід, ти брудне річкове дівчисько!
Не хочеш мене потримати за руку, Брід?
Твій батько безстидник, Брід!
А йди-но сюди, ти також можеш це зробити.
Трошки постогнеш від задоволення.
Вона всіма ними нехтувала. Нехтувала ними, коли вони ляскали її по ногах чи підштовхували у спину. Нехтувала ними, коли вони паплюжили її і цілували її, і паплюжили її своїми поцілунками. Нехтувала ними, навіть коли вони зробили її жінкою, нехтувала ними так, як навчилася нехтувати всім у світі, що не почувала собі рідним.
Янкелю! — сказала вона, відчинивши двері. Янкелю, я повернулася. Давай заліземо на дах, дивитимемося на танці і їстимемо ананас руками! Вона пройшла передпокій із гідністю у шість разів старшої людини, пройшла кухню, скидаючи свій русалчин костюм, пройшла спальню, шукаючи свого батька. Будинок сповнював запах вогкості та гниття, так наче вікно було залишене відчиненим, аби привабити всіх привидів сходу Європи. Але це смерділа дощова вода, котра сочилася між дошками покрівлі, мов подих вилітає крізь зуби прикритого рота. І ще це був запах смерті.
Янкель! — знову покликала вона, вивільняючи свої худі ноги з русалчиного хвоста й оголюючи пругкі кілечка лобкового волосся, ще надто юного, щоби оформитися в правильний трикутник.
Зовні: губи впивалися в губи на сіні у повітках, пальці шукали стегон, шукали губ, торкалися вух, торкалися колін на ковдрах і на траві чужих садків, однак всі вони думали про Брід, кожен думав лише про Брід.
Янкель? Ти дома? — кликала вона, ходячи гола з кімнати до кімнати, з набубнявілими й рожевими від холоду сосками, вкрита гусячою шкірою і з дощовими краплинами на кінчиках повік.
Зовні: грубі руки м'яли жіночі груди, ґудзики порскали навсібіч. Речення ставали словами, ставали зітханнями, ставали стогонами, ставали хрипами, ставали світлом.
Янкелю? Ти ж казав, що ми зможемо подивитися з даху.
Вона знайшла його в бібліотеці. Але він не заснув, як вона думала, у своєму улюбленому кріслі з недочитаною книгою, сторінки котрої крилами вкривали йому груди. Він лежав на підлозі, скулившись, як дитина, стискаючи в руках зіжмакану в кульку цидулку. Крім цього, в кімнаті панував досконалий порядок. Коли він відчув перший спалах жару в мозку, то доклав зусиль, щоби нічого не зачепити. Його спантеличило, що ноги відмовилися його тримати, і йому стало соромно, коли він зрозумів, що помре на підлозі, самотою у всій вазі свого горя, помре, так і не сказавши Брід, якою гарною вона була того дня, і що вона має добре серце (а це набагато краще, ніж мати добрий розум), і що він не є її рідним батьком, хоча з кожним своїм благословенням, кожен день і кожну ніч мріяв ним бути; він не зможе розказати їй свій сон про вічне життя з нею, про їхню спільну смерть або безсмертя. Він помер із зіжмаканою цидулкою в одній руці і з рахівницею в іншій.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101