І я це відчував». — «Ти відчував безпеку і спокій від чого?» — «Не знаю, безпеку і спокій, а не не-безпеку і не-спокій».
«М— да, красива історія». -«Це правда, я не вигадую». — «Та я знаю, шо ти це не придумав». — «Часом, коли ми говоримо, то просто вигадуємо. Але все сказане відбувалося насправді». — «Та знаю я, знаю». — «Та ні, насправді так було». — «Та вірю я тобі». — Далі знову запала тиша. Вона була така важка й така довга, шо за якийсь час я знову був змушений заговорити: «А коли ти припинив ховатися в неї під спідницею?» — «Не знаю. Може, тоді мені було п'ять або шість. А може, і трохи пізніше. Напевне, я відчув себе надто дорослим, щоби таким займатися. А може, хтось мені сказав, що так не робиться». — «А шо ти ше пам'ятаєш?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Ну, я хочу послухати про неї. Про неї і про тебе». — «Чому вас це так цікавить?» — «А шо, ти не хочеш говорити?» — «Ну, я пам'ятаю її вени, запах моєї таємної схованки, як я про неї звик думати, я взагалі про все це думав, як про велику таємницю; а ще я пам'ятаю, як бабця мені раз сказала, що мені пощастило, бо я смішний». — «Так, Джонатан, ти дуже смішний». — «О, ні. Це якраз найменше, чого б я хотів». — «А чого? Смішним же бути кльово». — «Та ні». — «Як же так?» — «Я звик думати, що гумор — це єдине мірило того, який світ прекрасний і, водночас, жахливий, єдиний шлях зрозуміти всю велич і глибину життя, розумієте?» — «Так, звичайно». — «Але тепер я думаю якраз навпаки: гумор — це найкращий спосіб утекти від цього прекрасного і, водночас, жахливого світу». — «Джонатан, поінформуй мене ше, про те, як ти був маленьким». Він знову засміявся. «Чого ти смієшся?» Знову рже. «Ну, давай, розкажи». — «Коли я був маленьким, то по п'ятницях увечері відвідував дім своєї бабусі. Не кожну п'ятницю, але більшість із них. Коли вона мене зустрічала, щоби повести до себе, то з усією силою хапала мене у свої знамениті обійми, так що навіть відривала мене від землі. А коли я мав повертатися додому наступного обіду, то мене знову підносила в повітря сила її любові. А сміюся я тому, що тільки за багато років зрозумів,. що у такий спосіб вона перевіряла мою вагу». — «Перевіряла твою вагу?» — «Коли вона була нашого з вами віку, то харчувалася недоїдками, мандруючи Європою босоніж. Тому для неї було надзвичайно важливо — куди важливіше, ніж забавити мене, — щоби я після відвідин її дому набирав ваги. Думаю, що вона б хотіла, аби її внуки були найтовстішими у світі». — «Так розкажи мені більше про ці твої п'ятниці. Про все: зважування, гумор і хованки під спідницями». — «Думаю, що я вже розповів досить». — «Але ти ж мусиш говорити. Хіба ти думаєш, шо я змучився, і хочеш мене пожаліти?» — «Коли я залишався в бабусі на ніч, то ми виходили на її ґанок і вигукували в темряву слова. Це я також пам'ятаю. Ми вигукували якомога довші слова, які тільки могли згадати. Наприклад, я кричав: „Фантасмагорія!"». Він знову засміявся. «Просто мені згадувалося саме те слово. А вона тоді кричала якесь слово на ідиші, якого я не розумів. Тоді я кричав: „Антеділувіан!"» Герой викрикнув це слово в повітря, і це було дуже несподівано, хоча на вулиці нікого й не було. «А потім я дивився, як надувалися вени на її шиї, коли вона знову вигукувала в темряву якесь слово на ідиші. Напевне, ми обоє були таємно закохані у слова». — «А ще ви, може, таємно любили одне одного?» Він знов сміється. «А шо за слова вона кричала?» — «Я не знаю. Я ніколи не знав, що вони означають. Але я все ще можу чути її голос». Він знов викрикнув якесь ідишівське слово. «А чого ти не питав її, шо ті слова означають?» — «Я боявся». — «Чого ж ти боявся?» — «Не знаю. Просто, дуже боявся. Просто знав, що не можна про таке питатися і не питав». — «А може, вона бажала, шоб ти її спитав про них?» — «Та ні». — «Може, їй навіть треба було, шоб ти питав, бо якшо ти не питав, то як же вона повинна була тобі про них розказати?» — «Ні, вона не хотіла». — «А може, вона навіть кричала в душі „Запитай! Запитай мене, про шо я кричу!"»
Ми далі теребили кукурудзу. Мовчанка досягала розмірів гори.
«Можеш пригадати що-небудь конструктивне про Львів?» — спитав герой.
«Так, звичайно».
«Мені він також запам'ятався».
І знову тиша. Нам не було про шо говорити, ніяких важливих тем. І нічого такого, шо могло би стати важливим.
«А шо ти пишеш у своєму щоденнику?» — «Роблю записи». — «Про шо?» — «Це для книжки, над якою я зараз працюю. Пишу про ті речі, які хотів би запам'ятати». — «Про Трохимбрід?» — «Так». «Це буде класна книжка?» — «Та я і написав лише кілька епізодів. Кілька сторіночок цього літа, перед тим як приїхати сюди, ще пару — у літаку до Праги, потім ще — у потязі до Львова і ще кілька — минулої ночі». — «А почитай їх мені». — «Та якось незручно». — «Та нє, такі речі не бувають незручними». — «Ще й як бувають». — «Нє, якшо будеш читати для мене. Обіцяю, шо похвалю. Мене взагалі дуже легко захватити». — «Ні», — сказав він, і це змусило мене зробити те, шо я вважав нормальним і навіть веселим. Я взяв його щоденник і відкрив його. Герой не сказав, шо я можу читати, але й не протестував, шоб я віддав щоденник назад. І от шо я вичитав:
«Він сказав своєму батькові, що сам зможе піклуватися про Маму і про Ігорчика. Весь час повторював це, щоби повірити самому. Врешті, таки сказав. Його батько не міг повірити. Що? — перепитав він. Що? І Саша знову повторив йому, що хоче піклуватися про сім'ю сам і що зрозуміє, якщо батько піде й більше не повернеться, і що це навіть не применшить його батьківства. Він сказав своєму батькові, що він його пробачить. О, як же це розсердило батька, він просто сповнився гнівом, він сказав Саші, що вб'є його, а Саша відповів, що також уб'є його, і тоді вони зі злістю кинулися одне на одного, а батько сказав:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101