Її ми розказали Ігорчику, шоб він так ніколи й не дізнався.
До нас тут уже давно прийшов вечір. Багато всього сталося, багато стається зараз, багато чого ше станеться. Вперше у свому житті я відкрито сказав Баті, шо я думаю, і тепер скажу тобі те саме. Як і в нього, прошу в тебе пробачення.
З любов'ю, Алекс
Ясність
«Гершель дивився за твоїм батьком, коли мені треба було відлучитися за покупками або коли твоя бабця хворіла. А вона хворіла весь час, а не тільки наприкінці життя. Гершель доглядав малого, ніби це був його малий. Він навіть називав його своїм сином».
Поки Дєд говорив це все мені, я перекладав сказане Джонатану, а той уважно записував до щоденника. Він писав:
«У самого Гершля сім'ї не було. Бо він був зовсім несоціальний. Любив багато читати й писати. Він був поет і демонстрував мені не раз свої поезії. Багато з них я пам'ятаю. Але всі вони були, я би сказав, немудрі, і всі про любов». Він завжди сидів у своїй кімнаті, писав, а не стрічався з людьми. Я йому бувало кажу: що толку з любові, коли вона на папері? Дай, хай любов трошки попише по тобі самому. Але він був дуже впертий. Хоча, може, просто трохи сором'язливий».
«А ти був його другом?» — спитав я, хоча він уже сказав, шо Гершель був його другом.
«Колись він сказав нам, шо ми його єдині друзі. Твоя бабка і я. Він з нами їв і деколи дуже пізно лишався. У нас навіть канікули спільні були». Коли народився твій тато, ми троє по черзі ходили з ним гуляти. Якшо Гершлю шось було треба, він приходив до нас. Коли в нього були проблеми, він теж ішов до нас. А раз він спитав мене, чи може він поцілувати твою бабку. А нащо, поцікавився я, бо, правду кажучи, це мене розізлило, дуже розізлило те, шо він хотів її поцілувати. Це тому шо, сказав він, боюся, ніколи в житті так і не зможу поцілувати жінку. Гер-шель, сказав тоді я, це просто тому, шо ти ніяку з них не попробуєш поцілувати». (А може, він любив бабку?) (Навіть не знаю.) (Але могло таке бути?) (Могло. Він часто заглядався на неї, а ше носив їй квіти і подарунки.) (І тебе це сердило?) (Я обох їх любив.) «Так шо, поцілував він її?» «Нє», — сказав Дєд. (Але ти пам'ятаєш, Джонатан, шо тут він засміявся. То був короткий, суворий смішок.) «Він був надто скромний, шоб когось цілувати, навіть Анну. Не думаю, шо вони чимось таким займалися».
«Він же був твій друг», — сказав я. «Він був мій найкращий друг. Тоді все було інакше. Євреї, не євреї. Ми всі тоді були ше дуже молоді, і все життя ше тоді було перед нами. Хто ж знав?» (Ми нічого не знали, от шо я намагаюся сказати. Звідки ми могли знати?) «Знати про шо?» — перепитав я.
«Хто ж знав, шо ми на краю такого провалля?»
«Провалля?»
«Одного дня Гершель обідав з нами і, колихаючи твого тата на руках, співав йому пісню».
«Пісню?»
(От тут він співав пісню, Джонатан, і я знаю, шо якби ти вставив цю пісню собі в текст, вона б його добре приправила, але не змушуй мене про це писати, я довгий час пробував витравити її мелодію зі голови, але вона залишається там і зараз. Я чую, як вона звучить у мені, коли я йду на пари в універ або вкладаюся спати.)
«І ми всі тоді були такі дурні, — сказав він з усмішкою, розглядаючи фото, — такі дурні…»
«Чому?»
«Тому шо вірили в різні речі».
«Які ше речі?» — я запитав, бо не знав. Мені не вдавалося зрозуміти.
(Ти чого ставиш так багато питань?)
(Бо ти нічого не пояснюєш.)
(Просто мені дуже соромно.)
(Ти можеш не соромитися переді мною. Сім'я — це коли ніхто нікого не соромиться.)
(Помиляєшся. Сім'я — то якраз такі люди, які засоромлять тебе, коли ти на це заслуговуєш.)
(А ти заслужив?)
(Заслужив. Я ж пробую тобі пояснити.) «Ми всі були дурні, — повторив він, — ми вірили в різні речі».
«Шо ж у цьому дурного?»
«Тому шо нема таких речей, у які треба вірити».
(А любов?)
(Любові нема. Її відчуваєш тільки, коли вона зникає.)
(А добро?)
(Не сміши мене.)
(Бог?)
(Якби Бог існував, то в Нього не треба було б вірити.)
«А Августина?» — спитав я.
«Я так надіявся, шо в неї можна вірити, — сказав він, але я помилявся».
«А може, не помилявся. Ми не змогли її знайти, але це не підказує нам, чи варто в неї вірити».
«А яка користь з того, чого не знайдеш?»
(Скажу тобі, Джонатан, шо в той момент розмови ми вже не були Алекс і Алекс, дід і внук. Це були зовсім різні люди, двоє різних людей, які могли дивитися одне одному в очі й говорити про речі, про які ніколи не говорили. Коли я слухав його, то слухав не Дєда, а когось іншого, кого ше не бачив раніше, але знав набагато краще, ніж свого Дєда. А чоловік, який слухав його — то теж був не я, це був хтось інший, хтось, кого я ніколи не стрічав, але знав ше краще за себе.)
«Розкажи мені більше», — сказав я.
«Більше?»
«Про Гершля».
«Він ніби був членом нашої сім'ї».
«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»
«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».
«Шо все те?»
«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».
«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».
«І я обрав».
«І він обрав».
«Що він обрав?»
«Шо ти обрав?»
«Коли вони увійшли в наше місто…»
«У Колки?»
«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».
«Ми можемо виїхати вранці».
«Ні».
«Можливо, так би було краще».
«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».
(А до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(І як вони з'являються?)
(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)
(Там само живуть і мої привиди.)
(То й до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(Але ти ж іше малий.)
(Я вже не малий.)
(Але ж ти ше навіть не любив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101