– Не розумію жодного слова з того, що ви кажете, – промовив Ґабер. Я закричав, що не можу рухатися, що я хворий, що мене треба транспортувати, що мій син покинув мене і що з мене вже досить. Ґабер важким поглядом зміряв мене від голови до п'ят. Я кілька разів спирався на парасольку, щоб показати йому, що не можу ходити. Ґабер знову розгорнув блокнот, присвітив собі, довго придивлявся до сторінки і проказав: – Моран повернеться додому, припинивши всі справи. – Згорнув блокнот, поклав його до кишені, сховав ліхтарика, підвівся, погладив собі груди і сказав, що помирає від спраги. Жодного слова про моє обличчя. А я ж не голився, відколи мій син привів велосипед із Голя, не зачісувався, не мився, не кажучи вже про всілякі злигодні й великі внутрішні метаморфози.
– Ви хоч упізнали мене? – крикнув я.
– Чи впізнав я вас? – перепитав Ґабер. Він замислився. Я знав, що він робить: шукає фразу, яка вдарить найдошкульніше. – Клятий Моран! – вимовив він. Я був такий кволий, що аж хитався. Я б помер, упавши йому в ноги, якби він сказав мені: «Ой, друже Моране, нітрохи не змінився!». Пітьма навколо ставала щораз глибша. Я запитував себе, чи це справді Ґабер.
– Він сердиться? – запитав я.
– Одну качку двічі не з'їсте, – відповів Ґабер.
– Я питаю, чи він сердиться! – крикнув я.
– Сердиться, – відповів Ґабер, – тож начувайтеся, зранку до вечора руки потирає, я чую з передпокою.
– Це нічого не означає, – зауважив я.
– Він сміється на самоті, – додав Ґабер.
– Він безперечно сердиться на мене, – погодився я.
– Знаєте, що він сказав мені одного разу? – запитав Ґабер.
– А він змінився?
– Що? – недочув Ґабер.
– Він змінився? – вигукнув я.
– Змінився, – відповів Ґабер. – Але ні, не змінився, чого б він мав мінятися, він, як і всі, постарів, оце й усе.
– Дивний у вас голос цього вечора, – мовив я, але, здається, він не почув мене.
– Гаразд, – підсумував Ґабер, – знову зверху вниз погладивши собі груди, – я йду, бо, бачу, ви нічим не почастуєте мене. – І пішов, навіть не попрощавшись. Але я наздогнав його, попри огиду, яку він навівав мені, попри мою кволість і мою хвору ногу, і схопив його за рукав.
– Що він сказав вам? – запитав я. Ґабер зупинився.
– Моране, – заговорив він, – ви починаєте по-справжньому набридати мені.
– Благаю вас, – просив я, – скажіть, що він сказав.
Ґабер штовхнув мене. Я впав. Він ненавмисне штовхнув мене так, щоб я впав, він просто не усвідомлював, у якому я стані, просто хотів відтрутити мене. Я навіть не пробував підвестися. Я аж заревів. Ґабер підійшов і нахилився наді мною. Він мав великі бурі вуса на ґальський манер. Я побачив, як вони заворушились, розкрилися вуста, і майже одразу почув, немов він бурмотів слова співчуття. Ґабер аж ніяк не був брутальним, я знав його.
– Ґабере, – заговорив я, – я ж не вимагаю від вас дуже багато. – Я добре пам'ятаю ту сцену. Він хотів допомогти мені підвестися. Я відштовхнув його. Мені було добре й там, де я лежав. – Що він сказав вам? – знову запитав я.
– Не розумію, про що ви говорите, – відповів Ґабер.
– Щойно ви говорили, що він сказав вам щось, – пояснив я, – а потім я урвав вас.
– Урвав? – здивувався Ґабер.
– «Знаєте, що він сказав мені одного разу», – ось ваші власні слова. Обличчя Ґабера проясніло. Цей чолов'яга був десь такий кмітливий, як і мій син.
– Він сказав мені, – заговорив Ґабер, – сказав…
– Голосніше! – закричав я.
– Він сказав мені, – повторив Ґабер, – Ґабере, сказав він мені, життя – таки добра штука, Ґабере, річ просто нечувана. – Ґабер наблизив своє обличчя до мого:
– Річ нечувана, – й усміхнувся.
Я заплющив очі. Усмішки – це так гарно, вони так додають сміливості, але потребують певної дистанції. Я запитав:
– Думаєте, він говорив про людське життя? – Я прислухався. – Тобто він мав на увазі людське життя? – знову запитав я. Я розплющив очі. Я був сам. В руках у мене було повно жмутків трави і землі, що їх я вирвав, навіть не збагнувши коли, як виривав і завжди. Я буквально виривав з корінням. Я припинив рвати, атож, тієї самої миті, коли зрозумів, що я вчинив, що я чиню таку мерзенну річ, і поклав тому край, розтулив долоні, й вони знову були порожні.
Цієї ночі я ступив на зворотний шлях. Пройшов я небагато, але ж це був початок. Зараховують перший крок. Другий – трохи більше. Ця фраза незрозуміла, вона не передає того, чого я сподівався від неї. Спершу я рахував десятками кроків. Зупинявся, коли вже не міг рахувати, але казав собі: «Браво, ти ступив стільки-то кроків, на стільки-то більше, ніж учора». Потім рахував п'ятнадцятими, двадцятками і зрештою п'ятдесятками. Так, зрештою я міг ступити п'ятдесят кроків, перше ніж зупинитися для відпочинку, спираючись на вірну парасольку. Мабуть, на початку я трохи блукав у Балібі, якщо я справді був там. Згодом я йшов більш-менш тими самими шляхами, якими ми йшли сюди. Але шляхи, коли вертаєшся по них, змінюють свій вигляд. Я їв, дослухаючись до розуму, все, що природа, ліси, поля, води могли запропонувати мені їстівного. Я випив увесь морфін.
Я дістав наказ повернутись у серпні, найпізніше у вересні. Я повернувся навесні, я не хочу бути точнішим. Отже, я йшов цілу зиму.
Хтось інший, не я, впав би на сніг, вирішивши вже ніколи не підводитись. Але не я. Колись я гадав, що люди не мали б таких причин, як я. Я завжди вважав себе хитрішим за речі. Є люди і є речі, не говоріть мені про тварин. І про Бога. Річ, що опирається мені, навіть задля мого добра, опирається недовго. Скажімо, цей сніг. Хоча, якщо бути щирим, він мене радше кликав, ніж опирався мені. Але в певному розумінні опирався. Цього досить. Я перемагав його, скрегочучи зубами від радості, можна дуже добре скреготати навіть різцями.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79