Син замислився.
– Уживаний, – навмання бовкнув він.
– А якщо не знайдеш уживаного? – запитав я.
– Ти сказав, що вживаний, – відповів син. Я надовго замовк.
– Якщо не знайдеш уживаного, – озвався нарешті я, – що ти робитимеш?
– Ти мені не сказав, – протягнув син. Який це відпочинок – мати змогу інколи поговорити.
Скільки я дав тобі грошей? – запитав я.
Син порахував купюри:
– Чотири фунти десять шилінгів.
– Рахуй знову, – мовив я.
Він порахував знову:
– Чотири фунти десять шилінгів.
– Дай мені їх, – звелів я. Син дав купюри і я порахував їх. Чотири фунти, десять шилінгів. – Я тобі дав п'ять.
Син мовчав, він давав говорити цифрам. Може, він узяв десять шилінгів собі й заховав їх?
– Виверни кишені, – наказав я. Син почав викладати все з кишень. Не забуваймо, що я й далі лежав. Син не знав, що я хворий. А втім, я й не був хворий. Я неуважно поглядав на предмети, які він розкладав переді мною. Він виймав їх з кишень один по одному, делікатно тримаючи в повітрі між вказівним і великим пальцями, показуючи їх мені з усіх боків і нарешті кладучи на землю поряд зі мною. Коли одна кишеня спорожніла, він вивернув її й потрусив. Знялася хмаринка куряви. Абсурдність цієї перевірки невдовзі тяжко пригнітила мене. Я сказав синові припинити. Ті десять шилінгів він заховав, мабуть, у рукаві або в роті. Треба, щоб я підвівся і обшукав його від голови до ніг. Але тоді б він побачив, що я хворий. Не те що я справді хворий. І чому я не хотів, щоб він знав, що я хворий? Не знаю. Я міг би порахувати гроші, які лишилися в мене. Але що це дало б? Хіба я знаю, яку суму грошей я взяв з дому? Ні. Отже, я й до самого себе залюбки застосовував сократівський метод. А чи знаю, скільки я витратив? Ні. Здебільшого під час своїх ділових подорожей я вів найсуворішу звітність, обґрунтовував геть усе аж до останнього пені своїх дорожніх витрат. А цього разу ні. Мабуть, навіть під час веселої прогулянки я б не викидав гроші на вітер з іще більшою невимушеністю. – Припустімо, я помилився, – зітхнув я. Син флегматично підбирав предмети, розкидані на землі, й розкладав їх по кишенях. Як би йому пояснити? – Лиши їх і послухай мене, – мовив я. Я протягнув йому купюри: – Порахуй. – Син порахував. – Скільки? – запитав я.
– Чотири фунти десять, – відповів він.
– Десять чого? – перепитав я.
– Десять шилінгів.
– Ти маєш чотири фунти десять шилінгів, – сказав я.
– Так, – погодився син.
– Я дав тобі чотири фунти десять шилінгів, – говорив я далі.
– Так, – кивнув син. Але ж це неправда, я дав йому п'ять фунтів.
– Ти згоден? – запитав я.
– Так, – знову підтвердив син.
– А навіщо, по-твоєму, я дав тобі стільки грошей?
– Навіщо стільки грошей? – перепитав син. Аж раптом обличчя йому проясніло: – Щоб купити велосипед.
– Який велосипед? – допитувався я.
– Уживаний, – не затнувшись відповів син.
– Невже ти думаєш, що вживаний велосипед коштує чотири фунти десять шилінгів? – запитав я.
– Не знаю, – буркнув син. Я теж нічого не знав про такі речі. Але питання полягало не в цьому.
– Що я точно тобі сказав? – наполягав я. Ми обидва намагалися пригадати.
– «Якщо можна, вживаний», – ось що я тобі сказав, – згадав я нарешті.
– Ага, – підтвердив син. Цей дует я подаю не в повному обсязі, а тільки зазначаю головні його пункти.
– Я сказав тобі не «вживаний», – пояснював я, а «якщо можна, вживаний». – Син знову почав збирати свої речі. – Облиш їх, – крикнув я, – і слухай уважно, що я кажу. – Син демонстративно кинув на землю великий клубок спутаних мотузочків. Може, й десять шилінгів десь там усередині. – Невже ти не бачиш різниці між «уживаним» і «якщо можна, вживаним»? – запитав я й подивився на годинник. Десята година. Я тільки далі заплутував наші туманні уявлення. – Більше не намагайся зрозуміти, – знову напосівся я на сина, – а слухай, що кажу, бо двічі я не казатиму. – Син підійшов до мене і став навколішки. Така картина, немов я збирався віддавати Богові душу. – Ти знаєш, що таке новий велосипед? – запитав я?
– Так, батьку, – відповів син.
– Що ж, – пояснював я, – якщо не знайдеш уживаного велосипеда, купиш новий. Повторюю. – Я повторив. – Господи, я ж казав перед цим, що не повторюватиму. – А тепер скажи мені, що ти маєш робити, – мовив я. І додав: – Відсунься, в тебе з рота смердить. – Я мало не додав, мовляв, він не полоще зуби й нарікає на абсцес, – але вчасно зупинився. Не пора ще вводити якийсь інший мотив. Я повторив: – Що ти повинен робити?
Син зосередився:
– Піти до Голя за п'ятнадцять миль…
– Не переймайся тими милями! – урвав я його. – Ти в Голі. Що ти маєш робити? – Ні, мені вже терпець уривався. Син зрештою зрозумів. – І для кого той велосипед, для Ґеринґа? – Він ще не зрозумів, що той велосипед для нього. Щоправда, тієї пори він аж ніяк не був менший від мене. Ну, а щодо багажника, то все було так, ніби я нічого й не казав. Але кінець кінцем його розум почав усе розуміти. І то так, що син запитав мене, що робити, якщо йому не вистачить грошей. – Повернешся сюди, і ми порадимось. – Я звичайно, ще міркуючи про ці питання до того, як прокинувся син, передбачив, що він може постати перед труднощами і його запитуватимуть, зваживши на його юний вік, де він узяв стільки грошей. І я знав, що він має робити в такому випадку, тобто повинен знайти начальника жандармерії Поля, – або вимагати, щоб його привели до нього, – назватися і сказати, що це я, Жак Моран, доручив йому придбати велосипед у Голі; розмовляючи, він має створити враження, ніби я лишився в Шиті. Йшлося про дві вочевидь різні операції, перша полягала в тому, щоб передбачити даний випадок (перед тим, як прокинувся син), а друга – в тому, щоб знайти відповідь (на звістку, що найближче містечко – Голь).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79