Я відвернувся до вогню. Багаття вже розгорілося. Я підкидав гілля. – Я вже п'ять хвилин намагаюся заговорити до вас, – нарікав чужинець. Я пішов до халабуди, він загородив мені шлях. Побачивши, що я кульгаю, він посміливішав: – Раджу вам відповісти мені, – погрожував він.
– Я не знаю вас, – відповів я й засміявся, жарт і справді був добрий.
– Пан хоче, щоб я показав йому свою візитну картку?
– Вона мені нічого не скаже, – відповів я. Він підступив ближче. – Забирайтеся звідси, – мовив я. Тепер уже він засміявся:
– Ви відмовляєтесь відповідати?
Я зробив велике зусилля:
– Що ви хочете знати? – запитав я. Він, напевне, вважав, ніби я повернувся до найкращих почувань.
– Таке мені більше подобається, – мовив він. Я покликав собі на допомогу образ мого сина, що міг прибути будь-якої миті. – Я вже казав вам, – нагадав він. Я затремтів.
– Візьміть на себе клопіт повторити, – сказав я. Скоротімо розповідь. Він запитав, чи не бачив я старого з палицею. Він описав його. Не дуже точно. Його голос долинав до мене наче здалеку.
– Ні, – відповів я.
– Як ні? – здивувався він.
– Я нікого не бачив, – підтвердив я.
– Таж він тут проходив, – наполягав незнайомець. Я мовчав. – Скільки ви вже тут? – запитав він. Його тіло стало розпливатися, немов розчленовувалось. – Що ви тут робите? – запитав він.
– Ви зобов'язані наглядати за цією територією? – запитав я. Він простяг до мене руку. Здається, я знову сказав йому, щоб він забирався. Я ще пригадую руку, що, біліючи, тяглася до мене, пальці то стискалися в кулак, то розчепірювались. Рука рухалася немов сама собою. Не знаю, що тоді сталося. Але згодом, можливо, набагато пізніше, я побачив, що він лежить на землі з якоюсь кашею замість голови. Шкодую, що не можу зазначити ясніше, як саме був отриманий той результат. То був би, напевне, чудовий уступ. Але не на те я дійшов до цього місця своєї розповіді, щоб податись у літературу. Особисто я не дістав нічого, хіба кілька подряпин, які я побачив тільки завтра. Я нахилився над ним. Нахиляючись, я зрозумів: моя нога знову згинається. Він уже не скидався на мене. Я взяв його за щиколотки й, задкуючи, потяг у халабуду. Його черевики поблискували, мов товстий шар чорної вакси. Шкарпетки були оздоблені нашитим малюночком. Холоші закотилися, показавши білі, безволосі ноги. Він мав невеличкі, гострі щиколотки такі, як у мене. Мої пальці майже охоплювали їх навколо. Він мав підтяжки для шкарпеток, одна з них розстебнулась і звисала. Ця деталь зворушила мене. Я повернувся до багаття. Коліно знову перестало згинатися. Воно вже не мало потреби бути гнучким. Я повернувся до халабуди і взяв синів плащ. Підійшов до багаття й ліг, накрившись плащем. Я не спав зовсім, тільки трохи подрімав. Я слухав сов. То були не сичі, бо крики лунали, мов свистки паротяга. Чув я й солов'я. Й далеких пастушків. Якби я чув коли-небудь про інших птахів, що кричать і співають уночі, я б теж їх слухав. Стуливши долоні й лігши на них щокою, я дививсь, як згасає вогонь. Я чекав світанку. Тільки-но засіріло, я підвівся й пішов у халабуду. Коліна в нього вже теж більш-менш заціпеніли, але, на щастя, в попереку він ще згинався. Я відтяг його аж до гаю, часто зупиняючись для відпочинку, але не пускаючи ніг, щоб потім не нагинатися й не брати їх знову. Потім розібрав халабуду й прикидав тіло отак здобутим гіллям. Склав і взяв на плечі рюкзак і сумку, взяв плащ і парасольку. Атож, я покидав табір. Перше ніж іти, я на мить зосередився, думаючи, чи я нічого не забув, і то не дуже пишався своєю головою, бо обмацав кишені й роззирнувся навколо. Саме обмацуючи кишені, я й з'ясував, що немає моїх ключів, про відсутність яких мій мозок нічого не міг повідомити мені. Невдовзі я знайшов їх, розкидані на землі, зламалося кільце. Щоправда, спершу я побачив ланцюжок, згодом ключі й нарешті зламане навпіл кільце. Оскільки й мови не могло бути, навіть з допомогою парасольки, про те, щоб нагинатися щоразу, підбираючи один ключ, я зняв рюкзак і сумку, поклав парасольку й ліг долічерева серед ключів, бо так збирати їх було набагато легше. А коли траплявся ключ, до якого я не міг дотягтися, я повз аж до нього, хапаючись обома руками за траву. Кожен ключ, перше ніж покласти його до кишені, я витирав об траву, байдуже, була в тому потреба чи ні. Від часу до часу я підводився на руках, щоб краще оглянути місцевість. До багатьох ключів, виявлених отак на досить великій відстані від мене, я добирався, котячись по траві, немов великий циліндр. Не знаходячи більше ключів, я сказав собі: «Рахувати їх не варто, бо я не знаю, скільки їх було». Тоді я знову став роззиратися. Але зрештою мовив собі: «Тим гірше, задовольнюся тими, які маю». Шукаючи отак свої ключі, я знайшов людське вухо й кинув його до гаю. Але, – річ дивовижна! – знайшов і свого брилика, тоді як я гадав, що він у мене на голові. Одна з дірок, крізь яку проходила гумка, поширшала, дійшовши аж до краю крисів, якщо можна висловитися так, і це була вже не діра, а розрив. Але з другою діркою було все гаразд і гумка й далі була там. Кінець кінцем я сказав собі: «А тепер я підведуся і поглядом зверху вниз востаннє огляну територію». Я так і вчинив. Саме тоді я й знайшов кільце, спершу одну половинку, а потім другу. Відтак, не знаходячи більш нічого, що належало б мені чи моєму синові, знову взяв на плечі рюкзак і сумку, насунув на голову бриля, перекинув через руку синів плащ, узяв парасольку й пішов. Але далеко я не зайшов. Адже я одразу зупинився на вершині пагорба, звідки міг оглядати, не втомлюючись, і місце, де стояв табір, і навколишню місцевість. Я зробив там цікаве спостереження: земля в тому місці й навіть хмари на небі мали ту особливість, що лагідно спрямовували очі в бік табору, немов на картині видатного майстра.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79