Але в цій позі я не міг зосередитися. Чого я, власне, шукаю? Важко сказати. Я шукав речі, якої бракувало, щоб Ґаберові інструкції були повні. Як на мене, він мав сказати мені, що треба зробити з Молоєм, коли я знайду його. Адже моє завдання ніколи не обмежувалося з'ясуванням, де перебуває об'єкт. То було б надто легко. Я завжди, дотримуючись інструкцій, повинен був виконати певні дії, пов'язані з об'єктом. Ці втручання набирали вкрай розмаїтих форм, від найенергійніших до найскромніших. Скажімо, справа Єрка, якій я пожертвував майже три місяці, щоб належно виконати завдання, скінчилася тоді, коли я спромігся викрасти його шпильку для краватки і знищити її. Установити контакт – аж ніяк не найменша частина моєї роботи. Адже Єрка я знайшов на третій день. Від мене ніколи не вимагали доказів, що я досяг успіху, мені вірили на слово. Юді напевне мав якісь засоби перевірки. Інколи від мене вимагали рапорту.
Іншого разу моє завдання полягало в тому, щоб привести певну особу в певне місце певної години. Завдання найделікатніше, бо ж ішлося не про жінку. Я ніколи не любив воловодитися з жінками. Я шкодую про це. Не думаю, щоб Юді дуже цим переймався. Пригадую з цього приводу один давній жарт про жіночу душу. Запитання: «Чи мають жінки душу?». Відповідь: «Так». «Запитання: «Навіщо?» Відповідь: «Щоб їх можна було проклясти». Дуже смішно. На щастя, мені дали велику свободу дій щодо дня виконання. Мала значення година, а не дата. Привівши об'єкт на вказане місце, я скориставсь якимсь приводом, щоб покинути його. То був милий хлопець, досить сумний і мовчазний. Я туманно пригадую, що вигадав якусь історію про жінку. Стривайте, я вже пригадую її. Атож, я сказав йому, що вона вже півроку, як закохана в нього й палко бажає зустрітися з ним у якомусь відлюдному місці. Я навіть назвав її ім'я. То була досить відома актриса. Коли я привів його на місце, яке вона призначила, було цілком природним, що я з делікатности пішов. Я ще бачив, як він дивиться мені вслід. Він, думаю, хотів би бути моїм товаришем. Я не знаю, яка доля спіткала його. Я не цікавився своїми об'єктами, тільки-но виконував завдання. Я навіть признаюся, що згодом я не бачив жодного з них. Я повідомляю про це без ніяких потаємних думок. О, я багато б вам розповів, якби був спокійний. Які покидьки в моїй голові, яка ґалерея небіжчиків! Мерфі, Ват, Єрк, Мерсьє, а скільки ще інших! Я б у це ніколи не повірив, – ні, я охоче вірю. Пригоди, оповідки. Я не міг переповісти їх. Не переловім я й цієї.
Отже, я ніяк не міг дізнатись, які дії я повинен виконувати з Молоєм, коли знайду його. Вказівки, що їх не міг не дати Ґабер із цього приводу, цілковито вилетіли мені з голови. Ось вам і результат, що я цілий недільний день переймався дурницями. Я марно запитував себе: «Стривай, а чого звичайно вимагають від мене?» В моїх інструкціях не було нічого звичайного та усталеного. Звісно, яка-небудь операція інколи повторювалась, але не досить часто, щоб існувала велика ймовірність, що й тепер я маю таке саме завдання. Але, навіть якби від мене тільки одного разу вимагали чогось іншого, цього єдиного разу вистачило б, щоб зв'язати мені руки, такий-бо я був сумлінний.
Я вирішив, що мені, мабуть, краще більше не думати про суть завдання, спершу треба знайти Молоя, а потім я зорієнтуюсь, поки що я маю час і пригадаю завдання, коли найменше сподіватимусь цього, а якщо, знайшовши Молоя, я й далі не знатиму, що треба робити з ним, можна було б зв'язатися з Ґабером без відома Юді. Я мав адресу Ґабера, так само як він мав мою. Я пошлю йому телеграму: «Що робити з М.?» Він би вже дав мені ясні вказівки, хоч і як з необхідності завуальовані. Але чи є телеграф у Баліба? А втім, будучи тільки людиною, я заспокоював себе, мовляв, що більше я зволікатиму з пошуками Молоя, то більше матиму шансів пригадати, що слід робити з ним. Ми з сином і далі повільно б рухалися пішки, якби не наступний інцидент.
Однієї ночі, зрештою, як і завжди, таки заснувши поряд із сином, я аж підскочив спросоння, мавши враження, ніби хтось щосили вдарив мене. Не переживайте, я не вмію переповідати власне сновидь. У халабуді стояв непроглядний морок. Не ворушачись, я уважно прислухався. Не чулося нічого, крім сопіння та віддиху мого сина. Я вже збирався сказати собі, як звичайно, що це тільки лихе сновиддя, як раптом гострий біль пронизав мені коліно. Так ось чому я так раптом прокинувся. Здавалося, немов мене хтось ударив, немов хвицьнув копитом кінь. Знерухомівши й затамувавши віддих, укрившись, звичайно, холодним потом, я стурбовано чекав, що біль повториться. Зрештою, я поводився точнісінько так, як, здавалось, поводяться в такій ситуації. І справді, через кілька хвилин біль повторився, але був не такий дошкульний, як першого разу, чи, радше, другого разу. А може, він видався мені менш дошкульним тільки тому, що я чекав його? Чи, може, тому, що я вже звикаю до нього? Не думаю. Бо біль повертався знову, раз по раз, і щоразу був трохи слабший, аж поки зовсім угамувався, тож я зміг заснути біль-менш заспокоєний. Але, перше ніж заснути, я ще мав час пригадати, що цей біль – не новина для мене. Адже я вже відчував його, у ванні, коли ставив синові клізму. Але тоді він озвався тільки раз і вже не повертався. Я заснув, запитуючи себе, – з метою заколисати, – чи тоді боліло те саме коліно, що й тепер, чи друге. Відповісти на це запитання я так ніколи й не зміг. А мій син і поготів, коли я запитав його, не міг відповісти, котре коліно я розтирав перед ним йодною маззю ввечері перед тим, як вирушити в дорогу. Я трохи заспокоївся й заснув, кажучи собі: «Це, певне, невралгія, спровокована тривалими переходами і прохолодними та вогкими ночами», й пообіцявши собі купити при першій нагоді коробку теплотворної вати з гарненьким чортиком, зображеним на ній.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79