«Ведь тьі нуль, более ничего», — як сказав би гоголівський божевільний. Я справді нуль, я зведений до нуля, я вже в тому нулі, як у багетовій рамочці. Це її мучить і дратує. Треба пожаліти одне одного, а нема як. Людина для людини закритий світ.
Я вже давно не знаю, що таке дотик до жінки. Відчуваю, що вона очужіла, і вже й сам її сторонюсь. Нам головне — розминутися у власній квартирі, так більше шансів зберегти баланс толерантності й уникнути сімейних сцен. То хоч при тещі стримувалась, а тепер б’є в мене, як блискавка.
Я вже геть спопелів, а мовчу. Мій батько не гримав на мою матір. І я не гримну, хоч би вона й дисертацію в мене пожбурила.
А вона може. При всій її природній жіночності вона така вибухова, а часом навіть жорстока, я аж лякаюсь. Щоправда, й вона якось сказала, що при всій моїй екзистенційній мужності, — от просто так і сказала! — є в мені якась безпорадність, і це її лякає. Так ми й живемо, лякаючи одне одного.
Помічаю — я почав швидко говорити або ступорно мовчати.
Це її дратує: — Ти що, глухий, не чуєш?
Жінкам добре, вони можуть заплакати. А я тримаю глуху оборону.
— Ти як стіна, — каже дружина. — Ти черствий.
А що я їй скажу, крім того, що хотів би помовчати?
Один психолог писав, що чоловік і жінка — це дві різні цивілізації. У випадку моєї дружини — це інша галактика.
Я знаю, вона привертає увагу, об красиву жінку обпікається погляд. Я теж, між іншим, не «черепаха в мішку», як сказала б гоголівська собачка Меджі, і не раз ловив на собі мимолітні жіночі погляди. Та ж фея фуршетів, я ж бачу, як вона дивиться, ще не розучився приймати чуттєві імпульси.
Я скучив за сполохами жіночих очей. Але піти наліво я, мабуть, не зміг би. І не тому, що мав би на совісті.
Просто це для мене ситуація без знака якості.
Сьогодні ліквідували останній стратегічний бомбардувальник. Фюзеляж розпиляли на три частини, тепер він безголовий і безхвостий, як і належить бойовій машині позаблокової держави. І готовий до переплавки. Слухняна Україна, самороззброюється.
При тій екзекуції були присутні іноземні спостерігачі. Кошти на демонтаж дає нетутешній уряд. Читав, що ті кошти підуть на придбання квартир для льотчиків. Що ж, квартири для льотчиків це добре. Обживуться, обставляться. Будуть запускати з балконів паперові літачки.
Живемо ж ми, гей!
Армія вже стріляє по своїх. Авіація падає на голову. Хлопці уникають призову. Офіцери звільняються. Дезертири бігають по лісах. А президент скрушно хитає головою, констатує кризу української армії, бідкається, що вона вже стала небезпечною для власного народу, — холера ясна, як кажуть поляки, то він Головнокомандувач цієї армії чи хто?!
Та коли донецька футбольна команда програла австрійцям, то її тренер подав у відставку, хоч був у них ще зовсім недовго. Але це було справою честі — він узяв провину на себе. А тут скандал за скандалом, ганьба за ганьбою, а президент усе щось балакає, навіть заявляє, що «йдеться про честь і гідність і президента, і України».
На жаль, у нашому випадку це різні речі — честь президента і честь України.
18 травня. У кримських татар День скорботи, 57-ма річниця депортації. Російськомовне населення Криму висловило їм співчуття й солідарність, вийшло з ними на демонстрацію, поклало квіти до пам’ятника їхньому двічі Герою Радянського Союзу, льотчику Султану Ахмет-Хану. А чом би й не вийти? Австралійці ж виходили з аборигенами, просили у них пробачення за всі кривди і утиски від новонаселенців. О, солодкий туман утопій! Ніхто їх не пожалів, ніхто з ними не вийшов, хіба що битися за право торгувати на їхніх святинях. А хтось іще й осквернив пам’ятник Ісмаїлу Гагринському, їхньому просвітителю, що свого часу був нагороджений бухарським «Золотим орденом досвітньої Зірки», перським «Лева та Сонця» і навіть медаллю Санкт-Петербурзького імператорського Технічного товариства. Теперішнім же нащадкам «російської слави» тільки й вистачило розуму, що облити його смолою.
Ура! У нас уже є «лошадка». Тобто новий прем’єрміністр, згідно з термінологією президента. Щоправда, я ніколи не чув, щоб десь у світі прем’єр-міністрів відносили до класу непарнокопитних.
Протести уже вщухають, енергетика вичахла. Всі потроху звикають, що знову нічого не вийшло. Потім впадуть в апатію, в роздуми, в резиґнацію, і знову все увійде у звичну свою колію.
В університетському парку розкопали останній набій. Принаймні так пишуть, що останній. Всього ж там знайшли понад півтисячі артилерійських снарядів, кілька гранат і мін. Непоганий арсенал як для університетського парку. Тепер сіють траву і розбивають клумби. Обновили дитячий майданчик, додали атракціонів. Посадили нові дерева, бо від старих уже була мертва тінь. Насипали пісочку в пісочницю. Гуляйте, дітки, не бійтесь, мін нет.
Все-таки дружина просить мене туди з малим не ходити — ану ж як щось пропустили, чогось не помітили, і воно там причаїлося у землі.
Ми з малим сидимо на кухні. Може, це у нас пізній сніданок, може, ранній обід — у неділю ми, як завжди, заспали. Дружина нам подає, тут же бігає щось записувати, прибігає, вихоплює тарілки, щойно ми їх відсунули, миє посуд, зиркає, що ще подати, що прийняти. Я дуже не люблю, коли вона не сідає з нами, а надто коли миє посуд, поки ми ще не встали з-за столу. Невже не можна почекати? Я сказав їй про це, вона не відповіла, я на неї глянув — бліда, змучена, під очима синці. У мене стислося серце, я пошкодував, що сказав. Марудна річ побут. Алхіміки теж варили, але філософський камінь, а не борщ.
Ми вже навіть спимо не разом. Я перебрався на кріслодиван, щоночі стелюся в іншій кімнаті.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115