То у Швейцарії дві катастрофи поспіль, в тунелі Сан-Ґотар і ще в якомусь тунелі.
Та найбільше уславилося наше вояцтво. І знову ж таки, під час військово-повітряних навчань. Спільних російсько-українських, до речі. У Криму з полігона випустили ракету і збили над Чорним морем літак, що летів з Ізраїлю до Новосибірська. Загинули пасажири, загинув екіпаж — 78 людей! Тепер шукають на дні морському, знайшли вже шматок фюзеляжу і чотирнадцять тіл. Генерали спершу клялися, що це не їхня ракета. Що й стрільб тоді там не було, а якщо й були, то при запуску азимут був зовсім інший. Згодом визнали, що таки їхня. Перенавелася на іншу ціль. Море зблиснуло — вона й перенавелась. Від сонячного зайчика. Знову ганьба на весь світ.
У Шанхаї відбувся саміт. Лідери трьох світових потуг — китайський, американський і російський — в однакових курточках з натурального китайського шовку, червоних і синіх у білий горошок — продемонстрували рішучий намір перемогти світовий тероризм. Тепер під цю лиху годину кожен удав може ковтнути свого кролика, все спишеться на боротьбу з тероризмом.
Кажу дружині:
— Бачиш, я ж тобі казав. Навіщо боротися проти чоловічої цивілізації? Вона сама себе знищить.
От і не вір Нострадамусу.
«…небо розколеться, і великий вогонь спостигне Велике місто», — хіба це не про Нью-Йорк? «Впадуть гори, споруджені людиною», — не про манхетенські вежі? «Велика нація довго вагатиметься, і все ж у відповідь завдасть удару».
Недовго й вагалася. 7 жовтня завдала. Не нація, звичайно, а її чільники.
Скинули бомби на Усаму бен Ладена. Але чомусь влучили в Афганістан. Б’ють по Кабулу, Кандагару, Джалахабаду. В Тора-Бору гатять безперестанку, бо за припущенням він переховується у печерах саме там.
Уже й кінець жовтня. Афганістан продовжують бомбити. Все ніяк не вцілять в Усаму бен Ладена. Уже десь самі в себе попали, у старійшин влучили, афганське весілля розбомбили, а Усаму бен Ладена — ні.
Але вже як пішло, то пішло, ніяк зупинитися не може. 12-го листопада — ще одна катастрофа в Нью-Йорку. Літак мав летіти у Сан-Домінґо, тільки-но встиг злетіти і упав прямо на житлові будинки. Знову дим, знову полум’я, знову виють сирени, людей ведуть попід руки, поліція оточила квартал.
Ні, той божевільний у Гоголя недаремно так любив Іспанію. Недавно вчені відкрили там Стежку динозаврів, якій 115 мільйонів років. Може б, людству вернутися на ту стежку? Принаймні було б минуле, якщо вже немає майбутнього.
Дзвонив батько, питаю: — Ну, як там ваш Тінейджер?
— Віртуальну державу побудував, — каже батько. — Серед коралових рифів, на острові Косумель. Він там президент і начальник пошти. Пропонує політичний притулок.
— А державна мова яка? — питаю.
— Пересвистуються, — каже батько.
Це мені підходить. Хай присилає віртуальний літак.
— Тільки ти не переплутай, — кажу малому, що саме грає з Борькою у якусь чергову «стрілялку». — Дивись уважно. Не збий той літак.
Щось гуркнуло за вікном. Я знаю: дощ, осінь. Обвалюється плитка з будинку. У нас уже весь під’їзд обнесений шворкою з червоними прапорцями, як зацькований вовк. — Проскакуй з дитиною швидше, — кажу дружині. — Не дай Боже, брязне на голову.
І взагалі у мене останнім часом таке відчуття, що десь глибоко піді мною двигтить земля. Чи це під людством.
Горить Кабул. Димлять руїни веж у Нью-Йорку. Поліція в Пакистані стріляє у демонстрантів. Демонстранти палять американський прапор. Мільйони біженців сунуть через кордони — свої, чужі, наші. В Сан-Домінґо ридають люди. Над Чорним морем ридають люди. В Алжирі потоп. У Вінниці хтось підриває маршрутки. До землі наближається метеоритний потік. Америка збирається вдарити по Іраку. У Конго вивергнувся вулкан.
Розпечена магма залила місто. Вибухнула бензозаправка. Кипить озеро, парує смертоносний газ. «Принцесу Сару» захопили пірати. Леопарду вставили золотий зуб. Парфенон під снігом. У овечки Доллі артрит. Канарка здохла. З Дунаю виліз крокодил. В Ізраїлі вивели курку без пір’я. В Італії клонували бика на ім’я Ґалілей. Прощай, людство! До зустрічі в інших вимірах. Чекаю віртуального літака, як божевільний послів з Іспанії. Одна надія на той літак.


Вже й 2002-й. Рік Коня.
Властиво, мій рік. Але він — Темного Коня, а я Кінь терплячий, майже, як віл. Такого, мабуть, у східному календарі немає.
Не люблю цього свята. Новий рік для мене це завжди ще один привід відчути свою самотність. Родина, рідні — це найближче, моє. Але людина потребує ще й свого ширшого кола. Прибився, правда, Лев, інвертований на пустелю. Він помітно схуд і змитарився, пережив якийсь свій особистий облом. Зняв ляльку з подіуму, а тепер має. Лялька завела собі крутого, стильним дєвочкам потрібні круті. Тож урвав полу, все їй залишив і тепер десь винаймає кімнатку за пів своєї зарплати. Працює у тому ж видавництві, воно вже трохи оговталось, переорієнтувалося зі збиткової української літератури на «Камасутру» і «450 способів досягти оргазму», так що тепер уже більш-менш платоспроможне.
Також прийшла Борьчина мати з Борькою. їм тепер нема куди йти, вона всього боїться, хоча чого вже тепер боятися? Фірма перейшла в інші руки, конкуренти заспокоїлись, але й друзів поменшало.
Так що ми були не самі, за рахунок чужих самотностей. Ялинка весело мерехтіла. Малий з Борькою гралися в Гаррі Поттера в суміжній — таємній! — кімнаті, час від часу вриваючись до нас у саморобних чаклунських ковпаках, вигукуючи слова магічні й незрозумілі.
Вперше я придивився до Борьчиної матері — вишуКЗ.НЗ. Ґламур, бліде обличчя, ані штриха косметики, на пальцях перстень з димчастим топазом і обручка — мов золоте кільце невидимого ланцюга, яким ця жінка прикута до свого мертвого чоловіка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115