Отак просто. «Натиснути кнопку», «він тобі зніме трішки життя».
Мені щодня щось знімає трішки життя. В сумі вже знято більше, ніж, може, вже залишилось.
У дружини день народження, вона собі подарувала обручку. Тоненьку золоту шлюбну обручку. Мені в серце кольнуло — це ж повинен був зробити я. І не подарувати, а одягти їй на палець, ще коли ми одружувались. Але ж ми не вінчались, а просто розписалися в ЗАГСі, та й грошей не було на дві золоті обручки, і якось не подумалось. Звідки ж я міг знати, що це для неї важливо, вона ж не сказала. А тепер же як? Я маю докупити собі обручку, чи вона мені купить, чи так і будемо жити — вона заміжня, а я ніби як нежонатий?
Відчуваю себе перекресленим.
Виправити становище не знаю як.
Настає такий момент у житті, коли нічого вже не можеш виправити. Ні в стосунках, ні в обставинах. Ні в самому собі.
Учора йду в підземному переході, чую по радіо: «34-літній японець здійснив стриптиз на телевізійній вишці». Це вже якщо у японця крівля поїхала, така мудра нація, то що ж тоді нам?
Може, вибратися на якусь вишку і звідти стрибнути?
Теща читає Жюль Верна, а я вже хочу Петрарку.
Щоправда, моя Лаура не тягне на створений ним взірець. Та була лагідна й загадкова, а моя вже, як кобра, просто сичить.
Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.
У нас є секретарка, офіс-менеджер, фея фуршетів. Ну, така лялечка, спідничка фру-фру, ноги від шиї, декольте до пояса, йде — все на ній двигтить. Одурманює парфумами, обдаровує усмішками, голосочок — сирена, прив’яжіть мене до комп’ютерного столика, бо зірвусь. Або одягне блузочку без нічого, пуп’янки випинаються, а вона дивиться такими небесними очима, ніби й не розуміє, що у мужчин шок.
Чорт забирай, може, піти наліво? Трохи адреналіну, бо я вже задубів. Дружина мене ігнорує, син не слухається, фірма згортає діяльність. А секретарка — як сон.
А зорі й справді, мабуть, усе знають. Теща читає гороскоп на мій знак: «Уникайте неофіційних стосунків і грішних помислів. Зорі хочуть використати вас для інтриг». Ніколи б не подумав, що зорі такі інтриганки.
У подружньому житті пристрасть з часом вщухає, натомість приходить постійна невщухаюча ніжність. І я не знаю, що краще — феєрверки любовного шалу чи надійне родинне вогнище? Все-таки родинне вогнище у нас є. А всі оці негаразди — це у нас тимчасово, ось трохи полегшає, і дружина моя зміниться. Буде така, як раніше. Вона ж мене любить, ну безперечно любить. Як там у тієї польської поетеси: «Ти ж сам казав… минулого року».
Теща моя притихла, читає «Собаку Баскервілів». Дружина зі мною не розмовляє, і слава Богу. У неї тепер такі інтонації, особливо ж дістається українським мужчинам. Вже навіть не лише депутатам, а всім підряд. Безвольні і безпорадні, дурні й сентиментальні, до чого довели Україну, гидко дивитися на таких мужчин.
Щось мені вже й Записок писати не хочеться. То ж я дні перебирав, як вервиці, прощався з епохою, а тепер відкидаю десятками, як на рахівниці. Тижнями не записую, хіба що станеться щось важливе.
В Единбурзькому замку завелися привиди. Шепіт, шурхіт, зітхання. У закритих приміщеннях гуляє протяг. Може, це ходять герої Шекспіра? Може, чиїсь душі щось забули на цьому світі? Може, у павутинні заплутались кажани? Вчені залягли за портьєрами, слухають.
У нас у політиці теж повно привидів. Всуціль спіритичні сеанси минулого. Колись один привид ходив по Європі, тепер їх тут безліч вештається. Невловимі майори підслуховують президентів. Упирі й перевертні викрадають журналістів. Нечиста сила скуповує голоси. Нашого нетипового Прем’єра збираються з’їсти. З леді Ю роблять леді Макбет.
Сьогодні її вже судять. Навіть показали кілька кадрів по телебаченню. От хто б мені що не казав, а не схожа вона на ту підлу й підступну леді Макбет, у якої «мозок повен скорпіонів». Худенька змучена жінка, введена під конвоєм. Мабуть, у камері холодно, — сірий светрик грубої в’язки під саме підборіддя. Дуже змарніла. Кажуть, перехворіла на грип. Я так і не зрозумів, чого її тримали за ґратами півтора місяці. Інкримінували злочин за злочином, а в підсумку тихо відпустили — виправдали, на поруки, чи як?
— Якби була винувата, не відпустили б, — сказала дружина.
Хлопці з 9-го мартобря все ще сидять. їх і не судять, і не відпускають, і ніхто за них не заступиться. Ні міжнародна «Амністія», ні достойні співгромадяни. Вийшли протестувати лише студенти з плакатом: «Руки геть від студентів!» Тут же проти них кинули купку осатанілих бабусь, які поривалися проспівати: «Ето єсть наш послєдній і рєшітєльний бой!». І якийсь дідуган одноосібно вийшов з плакатом: «Ющенка — к ядреной фене!»
Крилате гасло, треба сказати.
Знову під кінець місяця — це що вже, закономірність? — набирається критична маса катастроф. У Закарпатті нечувана повінь. У Японії землетрус. Третій за три місяці землетрус у Сальвадорі. В Угорщині стихійне лихо. У Португалії обвалився міст. У Кенії два автобуси упали в річку. У Бельгії зіткнулися приміські поїзди, аж локомотив одного опинився на даху другого. Десь виявили хворого цапа. Десь навіть кішка захворіла на коров’ячий сказ.
— Як ти витримуєш у голові цей всесвітній бедлам? — питає дружина. — Навіщо ти все це записуєш?
Не знаю. Звичка. Може, теж якийсь психоз.
Світ живе, увібравши голову в плечі: росіяни збираються спустити свою станцію «Мир» з орбіти, — невідомо, де хрясне. Була розрахована на три роки, а літала п’ятнадцять. Важить 140 тонн. Мала б згоріти в атмосфері, але не виключено, що тонн двадцять уламків може впасти у Тихий океан, десь на схід від Нової Зеландії. А якщо якийсь збій? Вона вже ж літала безконтрольно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115