Кажуть, суддя був небайдужим до неї, а один з присяжних усі роки ув’язнення писав їй листи…
Пан Крокус завмер, тяжко дихаючи. Він був тим присяжним. Вона , нині його дружина, була тоді на лаві підсудних… Втім, він був певен, що вона безвинна… хоч і не до кінця. Але відтоді він любив її — несамовито, безтямно…
— Ти, ти давно знав про це? — судомно видихнув пан Крокус.
— Про що, Соломоне? Як я казав, я дізнався про це кілька років тому з архівів в’язниці Північного округу. Мій колега опублікував статтю по тих матеріалах, і вона стала поворотною в його науковій кар’єрі…
Північного округу? Пан Крокус лише зараз усвідомив, що йшлося про інше місце. Його дружина відбувала покарання у в’язниці Кілкхан, що на заході країни. Отож, Боро говорив про іншу жінку! Він тяжко зітхнув, спрагло прикладаючись до келиха.
— То що ти казав про оте твоє трансцендентне зло?
— А! Я говорив про принадність зла, в руслі моєї теорії. Більше-ніж-життя… І знаєш, чому? Зло — це єдине, що надає життю сенс.
— Як це? — пан Крокус знайшов в собі сили здивуватися, — Ти хочеш сказати, нам було би нудно без бандитів, ворюг та убивць?
— Та ні! Є зло, яке йде від слабкості — нице зло, підступне і потворне. А є трансцендентне зло, архетипічне, старе як світ… таке, що йде від сили. Сили природи, якщо хочеш, незборної сили хаосу — втілення стихії та катастроф. Таке зло — поза межами людських законів. І люди визнають це, іноді навіть виправдовуючи його, як у випадку з тією жінкою… А щодо сенсу, який зло надає життю, тут я мушу тобі нагадати теорію спектаклю. Оскільки будь-який сюжет будується на конфлікті, на боротьбі, ми мусимо мати з ким боротися… Крім того, рівень могутності ворога визначає рівень самої боротьби. Немає лиходіїв, немає і героїв, Соломоне. Знищивши Зло, наша плебейська мораль знищить і нас самих…
— Стеф Боро — ти божевільний фашист! — роздратовано виснував Соломон Крокус.
— Дякую, колего, — усміхнувся філософ.

***
День пройшов непомітно, ховаючись за сірими лаштунками дощу, тонучи по пояс в бляклому тумані. Лише в плюскоті крапель по віконницям чути було його обережні кроки — день ішов, скрадаючись, прагнучи швидше дістатись вечора аби відбути його в теплій оселі коло вогнища.
Для Лади день минув швидко і беззмістовно — вона загоювала головну біль, роздивляючись з вікна мокрий Шлях і схили гір. І, звичайно ж, вона згадувала вчорашній вечір, але не так як раніше, нервово складаючи мозаїку подій в різних комбінаціях, але спокійно, зважено… Загалом, вона була задоволена. Гарне було свято. Вона ні про що не шкодувала, але й не сподівалась, що вчорашнє матиме якісь серйозні наслідки. Не варто чекати чогось такого від свята. На те воно і свято, щоб не мати нічого спільного з буденням…
Тож новина, яку за вечерею повідомила тітка Кора, приголомшила Ладу, змусивши її знову поставити під сумнів реальність подій. Виявляється, того дня Богар розірвав заручення з Павою. Безпідставно, нічого не пояснивши — принаймні, так казали в селі… Лада сиділа, ледве до крові прикусивши губу, не в силі повірити в те, що сталося.
— То що скажеш, Лада? — запитала тітка, значуще зазираючи їй в очі, — Чи до серця тобі ця звістка?
— Ні, — злякано відповіла Лада, — Я нічого такого не хотіла!
— Ну? — примруживши око, мовила Кора, — Таки геть не хтіла?
Вуйко Петрусь, який сидів коло вогню, озирнувся, криво всміхаючись.
— В селі говорять, не зі своєї волі Богар вчинив таку річ… — повідомив він, пихкаючи люлькою.
— А з чиєї? — підібравшись, запитала Лада.
Вуйко Петрусь знизав плечима.
— Відки мені знати? Лише щось не пам’ятаю я такого — щоби парубок зараз же після святкування розірвав заручення. Ні, такого в нас не буває…
Тітка кивнула, підтверджуючи його слова.
— Надто ж заручення з дочкою старости. Це йому так не минеться… Що той пришелепуватий Богар собі думав? Хіба йому й справді пороблено…
Лада роздратовано підвелася.
— Думайте собі, що хочете, — мовила вона, — Лише мене це ніяк не обходить. Я йду спати.
Петрусь і Кора провели її очима. Лада відчувала їхні прискіпливі погляди, піднімаючись сходами. Невже вони і справді думають, що Богар розірвав заручення через неї ? Якої холери, вона цього не хотіла! А те що їй заманулося цілуватися з ним попід шинком, не значить абсолютно нічого !
Вона зі злістю хряпнула за собою дверима спальні і сіла на ліжко. Можна собі уявити, що тепер говорять в селі. Не минуло й тижня, відколи Лада приїхала до хутора, і от вона вже відьма, яка краде наречених в добропорядних ясенівців… Швидко ж вона впоралась! Ця історія видавалась настільки безглуздою, що зрештою, Лада розсміялась. Ну добре, вона поїде звідси, хай вони самі дають раду своїм любовним інтригам! Було б що втрачати!
Трохи заспокоївшись, Лада зігріла собі чаю і, сховавшись під теплою ковдрою від вологої прохолоди, яка прибилась до оселі, взяла до рук книжку. Якийсь час в будинку панувала тиша — стихли голоси Кори і Петруся, яким, слід сподіватися, і самим вже набридла тема заручин і чаклування. Лада вже почала позіхати, аж раптом з-за вікна почувся підозрілий шум, неначе щось — чи хтось — намагався видряпатися стіною. Ладі стрельнула химерна думка: невже нарешті з’являться "женихи", про яких їй так звабливо оповідала тітка Кора?
Її серце судомно підстрибнуло, але Лада звитяжно підійшла до вікна і відсмикнула гаптовану завіску. Вікно було відчинене, Лада мимохіть мусила відступити, і за мить з підвіконня до кімнати зістрибнув неочікуваний гість — красивий, як завше, з перлинками дощу на скронях та віхтями туману у чорних кучерях…
— Господи, Богар!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29