Зв’язок влади і сексуальності можна простежити в усі часи, починаючи з родового ладу і закінчуючи монікагейтом. Влада — це, безперечно, спокуса… Втім, те, про що ми говоримо — це радше пасіонарність, зваба збільшенням значимості.
— Значимості чого?
— Всього, Соломоне, всього, — пан Боро зосереджено розглядав крижинку на дні келиха, — Харизматична пасіонарність — це немовби лінза, яка пропускає через себе знаки, події, ідеї, цінності, збільшуючи їх до понадреальності. Навіть, якщо хочеш, міфу.
— Приклади, Стеф! Все це звичайно, добре звучить у руслі твоїх прогресивних ідей про "понаджиття", але як воно співвідноситься з дійсністю?
— А ніяк. Дійсності немає, Соломоне.
— А, ну звісно, як я раніше не допетрав… — зітхнув пан Крокус втомлено прикладаючи вологу хусточкою до чола.
— Є лише сукупність загальноприйнятих допущень, якими ми керуємося в повсякденному житті. Приклади? Добре… Згадай Алістера Кроулі і його секту. Потворний чоловік, ідіотські ідеї, брудні збіговиська… І попри все, він був пасіонарієм. Йому вдалося перетворити оргію в ритуал, а це вже немало, бо ж переважно відбувається навпаки…
— Ага. А можна щось більш апетитне, щоби моїх читачів не знудило?
Пан Боро скептично заусміхався.
— Ну, якщо вони проковтнули рецензію Мопса, то їхньому травленню ніщо не загрожує. Гаразд, ось тобі приклад, простий як двері. Чому природними пасіонаріями стають люди мистецтва? Ars longa, vita brevis, мистецтво — більше ніж життя. Чому, коли ти намагаєшся звабити жінку, ти брешеш їй? Бо правда, тобто життя, нікого не зваблює…
Пан Крокус прикусив губу. Останнє твердження боляче вразило його, хоч Боро, певно, про це і не знав. Молода дружина Соломона Крокуса, кохана оглядачем "Контроверсій" до нестями, зраджувала йому. Та ще й з якимось актором… Насилу виринувши з неприємних роздумів, пан Крокус уважно глянув на свого колишнього університетського товариша. Стеф Боро відсторонено усміхався.

***
Стояв млявий недільний полудень. Потоки сонячного світла, ув’язнені схилами ущелини, не знаходили виходу і лягали примарним плетивом на Шлях, хати і вигони. Хутір завмер, немов заворожений сліпучим маревом полудня. Жодна справа не йшла до рук, хотілося випростатись, розчиняючись у гарячому повітрі…
Лада сиділа у затінку за хатою тітки Кори, споглядаючи краєвиди та сьорбаючи погано зварену, але гарячу каву. Вона нещодавно прокинулась і тепер мляво роздумувала, чи не пройтись до річки, збадьоритись, занурившись у піняву крижану ванну… Раптом в око їй впали двоє, що йшли шляхом, явно прямуючи до тітчиної хати. Дві жінки — не старі, але й зовсім вже не юні. Чорні хустки, босі запилені ноги, зосереджені погляди. Одна з них підвела очі і, зиркнувши в бік Лади, смикнула товаришку за рукав. Тепер вони синхронно зміряли Ладу обуреними поглядами і пришвидшили ходу. Може, пиття кави на ґанку вважається тут граничною непристойністю? — незлостиво подумала Лада. Сьогодні їй не хотілося ніяких дріб’язкових сварок, ніяких прикрих інцидентів. Не хотілося, щоб хтось зруйнував магію цього сонного полудня…
Хряпнули двері, з хати почулися голоси. Візитерки щось схвильовано переказували Корі, тітка відповідала — спокійно і розважливо. Втім, голоси дедалі підвищувалися, нарешті одна з жіночок проказала щось гучно і обурено, немовби погрожуючи. Знов стук дверей, і жіночки йдуть геть Шляхом, гнівливо щось обговорюючи між собою. В бік Лади тепер навіть і не глянули, тож вона зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.
— Ну, і що сі стрясло? — поцікавилася тітка Кора, виходячи з хати.
Лада здивовано обернулася до неї, затуляючись долонею від променів сонця, які били просто в око.
— В сенсі?
— Бачила отих двох бабів? Ганця і Розалія, дві наші найбільші пліткарки. Ось щойно розказували мені, що ти — відьма. У Ганці вночі собака здох, так вона каже, що то ти наворожила.
— Коро, ви що, вибачайте, розумом зрушили? Яка ще відьма? Мені ваша баба Ганця треба як завтра вмирати!
— Та вона й мені не надто потрібна. Лише кажуть, що виділи, як ти вночі цвинтарем вештаєш, з мерцями говориш… ну і зважай, хто ти після цього?
Лада ледве не вдавилася кавою.
— З якими мерцями? Лікуватися їй треба, вашій Ганці!
— Та біда в тому, що то не лише її фанаберія. Тебе й інші бачили.
— На цвинтарі? Ну то й що? Я просто вирішила пройтись перед сном. Не спалося, мені, розумієте, після вашої оповідки про женихів… Коро?!
Тітка Кора зачудовано розглядала Ладу, немов перед нею сиділа волохата бузкова жаба, або щось так ж неприродне.
— Прогулятись… цвинтарем… — вона хитала головою, не в змозі повірити ладиним словам, — Ще й під повним місяцем… Ото дівка!
— А що? Нічого ж не трапилось, Коро! А що собака здох, так на це купа інших причин. Може, ваша біснувата Ганця його сама задушила, щоби було про що плітки розпускати! — Лада вже відверто злостилась, — Правду казав пан Васлав, відьмою кличуть кожну, хто від них відрізняється!
— Пан — хто?!
— Васлав Боро, доглядач церкви. Ну, ви мусите знати, невисокий такий…
— Ага, звісно, — Тітка Кора силувано усміхнулася, — Звісно, знаю. Одна біда — Васлав Боро помер ще як твоя бабця дівкою була…
Лада втупилася в тітку безтямним поглядом. Світ нудотно гойднувся, і попри полуденну спеку, по її шкірі раптом пробігли крижаки.
— Як це? Ви, певно, щось наплутали, Коро… Цього не може бути…
Тітка зітхнула і опустила погляд.
— Може, все може бути, надто ж, якщо вже є… Ну, дитино, життя тобі тут не буде. І клопіт не в Ганці з Розалією. Скоро сюди весь Ясенів прийде… З вилами та кийками. В нас вже є відьма, навряд чи комусь потрібна ще одна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29