Тітка Кора давно вже запрошувала Ладу погостювати, лише та ніяк не могла зібратися, залишити все і поїхати. Поїхати від своїх мрій та злиднів, від вже звичної беззмістовної боротьби за увагу провінційного глядача.
Тепер було втрачено навіть це, останнє. І ось, замість стрибати з вікна чи давитись нерецептурними кількостями снодійного, вона йде кам’янистою дорогою до гірського селища Ясенів. Стрибнути з вікна можна буде й потім, вирішила Лада. Насправді ж, як вона зізнавалася в довгих мовчазних бесідах із собою, їй, як завжди, не вистачило сили духу — навіть на таке. Втім, хтозна. Сьогодні вона не бажала думати про це.
Ясенів з’явився перед нею несподівано і яскраво. Мабуть через те, що туман нарешті розвіявся, гостроверхі хатки і церква-перлина, що ховалася у стулці гірських схилів, глянули на неї привітно і пронизливо. Півсотні червоних дахів, мов розсип горобини на траві. Білий пунктир перелазів, мов шви вільно скроєної свитки. Контрастно. Впевнено.
Лада здивовано всміхнулась. Вона пам’ятала Ясенів зовсім іншим, бляклим і нечітким, мовби хутір поволі розчинявся у буйстві духмяних трав, губився в обрисах кам’яних схилів. Нині здавалося, що хтось протер запилене скло мокрою ганчіркою, і до вікна зазирнуло саме життя, барвисте і безжурне, як у дитинстві.
Аби дістатися оселі тітки Кори, слід було пройти крізь усе село. Лада йшла єдиною вулицею Ясеніва, що звалася просто — Шлях, озираючись у намаганні знайти знайомі риси. Здається, той високий будинок належить сільському старості панові Кушніру? Там, далі — за кривенькими яблуньками, оселя фельдшера пана Бондара? Ні? Схоже…
Щось непокоїло мандрівницю. Дивне відчуття… Мабуть, справа у незвичайній тиші, яка супроводжувала її вздовж Шляху, здивовано суплячись із зашторених вікон, визираючи з-за огорож і стаєнь. Наче сам Ясенів проводжав її настороженим поглядом. Аж ось і справді: молода жінка, що вкладала сіно у високу скирту, зупинилась аби кинути зацікавлений погляд; дідуган у кожусі, що гнав дорогою трійко норовливих телиць аж розвернувся за Ладою; хлоп’ята у дворі прикипіли до паркана, насторожено розглядаючи прибулу…
Ясенів оцінював незнайомку за якимись невідомими їй критеріями. Лада шкірою відчувала ці прискіпливі, хоч і незлостиві погляди. Майже, як тоді, на сцені… Це закономірне порівняння боляче штрикнуло її попід ребра: мовляв, не забувай, від чого тікаєш. Не забуду, пообіцяла собі Лада, пришвидшуючи ходу.
Ось і тітчин будинок. Високі стіни, стрімка стріха, важке перехрестя дерев’яних кріплень. Різнi віконниці, широкі двері. Двері, які привітно прочиняються під рукою молодої, усміхненої тітки Кори. "Ми чекали… Заходь!"
Чекали? Лада, здивовано блимнувши, входить до знайомого-незнайомого помешкання. Все було так, як вона сподівалася. Навіть краще.

***
Скельця крижинок у келиху жалісно дзенькнули, коли пан Боро рвучко підвівся назустріч відвідувачу.
— Добридень, Соломоне. Вже й сюди дістався, собацюра скажений!
Соломон Крокус, провідний оглядач провідного ж тижневика "Контроверсії" розсміявся і потис йому руку. Вони з паном Бором були старі знайомці, вихідці з одного університету. Втім, склалося так, що ім’я одного з них тепер не сходило з газетних передовиць, а ім’я другого… що ж, теж іноді фігурувало на передовицях, лише набагато дрібнішим шрифтом.
— Сервус, колего. Не так вже й просто тепер тебе вполювати. Ти ж в нас нині наднова зірка наукової думки, модний експерт з усіх питань…
— От не треба глузувати з нещасного "істеричного майстра парадоксів"…
— А, читав відгук Мопса? Та не зважай, ти ж знаєш цих журналюг…
Пан Боро насмішкувато глипнув на товариша.
— Та звідки мені знати? Сідай вже, — він вказав рукою на звабливо затишне крісло, що стояло коло каміна, — Лише обережно. Те крісло щось трохи, гм, розгойдалося, так що я його урівноважив зібранням творів представників Франкфуртської Школи.
Пан Крокус криво всміхнувся, обережно вмощуючись на краєчок крісла.
— Будеш чогось гаряченького? Онде, у чайнику — віскі, і, до речі, шотландське, а не твоя кукурудзяна сивуха.
— Та я…
— І передай мені, будь-ласка льоду з он-тої синьої бляшанки.
Оглядач "Контроверсій" скептично покосився на величеньку бляшанку з-під сардин. Схоже, його університетський товариш таки остаточно зрушив глуздом, хоч і раніше спілкування з ним більше нагадувало гру в асоціації ніж нормальну розмову.
— Власне, мета мого візиту, Стеф…
— Випити задурно?
— Слухай, Стеф Боро, ти, зі своїм всесвітнім визнанням став геть нестерпним!
— Ну вибач. Мовчу.
— Так от, твоя нова монографія…
— "Кварта харизми"?
— От-от. Я б хотів обговорити деякі твої ідеї. Звісно, аби опублікувати потім об’ємний матеріал в "Контроверсіях".
— Он як! Ну так починай. Себто, обговорюй. Я слухаю.
Соломон Крокус тяжко зітхнув.

***
Земля коло хвіртки була засипана скривавленим пір’ям. Лада відступила, озираючись. Хутір спав, лише дзеленькало десь згори — хтось, схоже, вже повів корів до вигону. Ладі не спалося, тож вона вирішила влаштувати собі ранкову прогулянку горами. І ось, щойно вийшовши з тітчиного двору, натрапила на купу білого пір’я, густо засмальцьованого багряними патьоками.
Рипнули двері і Лада, швидко обернувшись, зустрілась очима з тіткою Корою.
— Дивись не стань в пір’я, — гукнула тітка, — Відступи, бо гнояк підхопиш!
— Що то таке, Коро? Хтось у вас під хатою курку забив?
Тітка Кора, позіхаючи, підійшла до Лади.
— Та то… Замовляння від хвороби. Не бійся. В старости менша дочка заслабла, так слід було забити когута і помастити вночі коло кожної хати, аби болячка не пішла по селу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29