Пан дяк однак не поспішав. Вийняв люлечку і посмоктав її вже без вогню.
– Отож, панове врядні, осмілюся сказати й припустити, – урочисто повів дяк Комарницький, – що Катерина звістила правду, що нібито до неї приходив я, але то був не я.
– А хто? – аж видихнуло кілька ротів.
– Одмінець, от хто! – просто, навіть безпристрасно прорік дяк. – Тобто якийсь чарівник тут справді діяв, не перечитиму, але хто, і як, і чого, того ніввіку ані мені, ані вам не довідатися, панове врядні, хіба здогадуватися можемо. А одмінець, як знаєте, – це не жива людина, а тільки образ людини, викликаний кимось третім, про кого ніколи не взнаємо.
І він знову замовк, проходжуючись і посмоктуючи згаслу люльку.
– І тут, панове врядні, доходимо найскладнішого, – промовив дяк. – Чому вони для того, щоб село залишалося відьомське і в поколіннях, обирають для аберації не своїх хлопців чи чоловіків, а чужого, прийшлого? Не беруся переконливо судити, але мені здається, що для того, аби дитя було натуральним байстрям. Бо коли б довідалися, хто те вчинив, то мав би оженитись. А з байстрят, як кажуть поміж людей, та й ви це знаєте, виходять найкращі чарівники та відьми.
Дяк креснув вогню, але люлька не запалилася. Тоді він знову сховав її до кишені.
– Але тут, панове врядні, постає ще одне, не менш складне питання. Степанові Щуці дали втекти, хоча з ним проробили те саме, що й зі мною, більше того, його брутально прогнали, а мені втекти не дали, хоча двічі намагався. Але двічі мене перепиняли брати Сахнюки й завертали. Друге: мого попередника Степана Щуку до суду й не гадали позивати, а мене позвали, ще й добре стерегли, твердо пильнуючи, щоб мене було покарано.
Дяк Григорій Комарницький перестав ходити і став як укопаний, нерушно дивлячись у куток. І тут пролунав у тиші дзвінкий і схвильований Катеринин голос:
– А по-моєму, панове судді, він вам туману напускає чи диму, яким тут насмердів. Можу поклястися на Святому Письмі, що то був він, а ніхто інший.
– Не перечу, – спокійно відповів дяк. – Кажу ж бо: то був начебто я, але достеменно не я, тільки мій видимий образ, себто од-мі-нець! Дозвольте, панове врядні, знову дещо в Катерини запитати.
– Питай! – дозволив старший лавник.
– Так от: коли той, кого звеш моїм іменем, – проказав Григорій Комарницький, – до тебе торкався, бо не торкатися не міг, чи ж був він тілом теплий чи холодний?
– Холодний, – здивовано відказала Катерина. – Я ще подумала: як вужака.
– Ото-то! – звів пальця Григорій. – А підійди-но, дівко, до мене!
– Але я боюся! – сказала Катерина.
– Підійди до нього! – наказав старший лавник.
Катерина нерішуче підійшла, а дяк простяґ руку.
– Ану почіпай! – сказав.
Катерина боязко торкнулася руки, але миттю відсмикнула.
– Холодний я чи теплий тілом? – голосно запитав Григорій.
– Теплий, – протягла Катерина.
– А торкнися моєї щоки.
Катерина так само обережно торкнулася.
– Теплий, – видихнула.
– А теперечки шиї!
– Та ж теплий! – сказала ніби непритомна Катерина.
– Отож-бо воно і є! – урочисто звідомив дяк. – Усе зрозуміли, панове врядні? Що ж залишається ще повісти? А те, панове врядні, що пояснення напрошується одне. Ані дівка Катерина, ані її батьки, ані брати Сахнюки не належать до чарівницького чи відьомського кодла, і їх у селі за те не люблять, чи не так, кубіто Антонихо?
– Так, – сказала Антониха. – Бо вони в селі знедавнячки. Прийшляки!
Дяк Григорій Комарницький тріумфально всміхнувсь і аж підскочив:
– Отож неприйшляки й захотіли, панове врядні, щоб і в їхньому коліні з'явилася кровина, яка б з'єдналася в дусі із відьмацьким селом. Через це вони і вмовили мене стати дяком у них, а відтак і використали для своїх чарівницьких проб мого образа.
І він витяг люльку, викресав упевнено вогонь, запалив, спрагло вдихнув диму, і його сині очі стали холодні, мов крига.
– Суду треба порадитися, – оголосив старший лавник. – Вийдіть надвір, а для прочитання вироку вас закличемо.
Отож вони й посунули із судового покою: Петро з дочкою, Антониха та дяк Комарницький, котрий вийшов останнім, мирно попихкуючи люлечкою.
– Зух із тебе, пане дяче, – сказав Петро Сахнюк, понуро його обзираючи. – І не дурний!
– А я ще казала: в нього голови нема! – зчудовано зойкнула Антониха.
– Голова в мене є, – байдуже сказав Григорій Комарницький, пускаючи дим. – А коли вона й у вас на місці, то могли втямити: не бажаю ані вам лиха, ані собі.
І він закутав наявну в себе голову прозорою хмаркою.
А там далі, біля возів, стояли повернуті в їхній бік семеро братів Сахнюків, а з ними ще й троє свідків-троянівчан; одночасно схитнулися й рушили до них.
– Чого вийшли? – запитав один із братів.
– Рішають, – відказав Петро, – винний цей шалапут чи й ні.
– Можуть признати невинним? – загрозливо спитав другий із братів.
– Відійдімо, розкажу, – мовив Петро.
Брати віддалилися, і Петро щось пошепки й гаряче почав їм розповідати, розмахуючи руками.
Антониха стояла, підтисши бантиком губи, були вони сірі й видавалися, як ворочок.
– Що, кубіто Антонихо, – поблажливо спитав дяк, – хотіли щось сказати?
– Та от усе думаю: є в тебе голова чи немає? – загадково відказала Антониха.
– Щось не так сказав? – схилився до неї дяк.
– Все так, а більше й не так, – знову загадково обізвалася Антониха. – Хай буде Бог тобі суддя! – і знову зібрала у ворочок губи.
У цей час з'явився писарчук і закликав їх досередини. Суд стояв, а коли зайшли, старший лавник проголосив вирок:
– Ми, магістерський житомирський суд лавників, розважно порадившись поміж себе і достатньо вирозумівши свідчення чесних і віри гідних людей, котрі ставали перед нами, прийшли однодушно до переконання, що поставлений перед судом поселянином села Троянів Петром Сахнюком дяк того-таки села Григорій Комарницький у порушеній справі про блуд із його дочкою Катериною Сахнюківною та у звинуваченнях щодо чарівництва не визнаний за винного, а оскільки за цей час справжнього винного, засвідченого віри гідними свідками, не відшукалося, звільняємо дяка Григорія Комарницького від звинувачення, а справу відкладаємо доти, доки віри гідні й чесні свідки з'являться.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11