– А були свідки? – по-дурному спитав дяк.
– Аякже, – незворушно відповів Петро. – Ти ж, обіяснику, до мене заходив, випив чарку і моїм хлібом закусив – і це так мені віддячив? Чи, може, скажеш, так не було?
– Було, – згодився Григорій Комарницький та й пішов до воза. Антониха при цьому навіщось турботливо підтримувала його під ліктя: чи стерегла, чи підбадьорювала. Сама ж сіла на Петрову підводу й церемонно підтисла губи. По дорозі вони підібрали ще трьох односельців, котрі на них чекали, ті також повмощувалися на Петрову підводу – і вози покотилися в ясний сонячний день, який сьогодні й справді вдався на славу. Дяк сидів, щільно оточений братами Сахнюками, і кушпелив люлечку; брати не курили, але темно й невідривно зорили на Григорія, ніби хотіли зурочити, або ж боялися, аби він із їхніх очей часом не здимів, як отой дим, що зграйно вивіювався з його кушпедлиська. Але нічого неймовірного не трапилося, здимлювався тютюнець, при тому не тільки раз, а вдруге і втретє, відтак вози грімко покотилися з гори в долину річки Кам'янки, щоб потім подертися наверх – тільки тоді брати з воза позіскакували й рушили побіч, як темна й невблаганна чата; дяк при цьому ані подумав із воза сходити.
У суд брати не пішли, бо не були свідками, так само і Явдоха Сахнюкова, – залишилися біля возів, а решта трохи боязливо переступила магістратський поріг, де вже сиділа міська лава зі старшим лавником, возним, писарем та писарчуком. Допитував старший лавник, і Петро з дочкою повторили слово в слово те, що казали минулого разу. По тому виступили Петрові свідки, які під присягою посвідчили, що рівно дев'ять місяців тому з лишком, а який той лишок, не пригадують, дяк Григорій Комарницький і справді зайшов у дім Петра Сахнюка, бо той сам запросив його випити чарку й закусити. Більше у тій справі вони нічого не знають, бо більше дяка біля садиби Петрової не бачили. Писар записав їхні свідчення, після чого й були відпущені.
– Хто подавав до столу? – спитав старший лавник.
– Я подавала, – сміливо мовила Катерина. – І так він, обіясник, тоді на мене тюрився, так тюрився, що мені аж мурашки по тілу бігали і якось стидко ставало. По-моєму, тоді він мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове врядні, по мені ширилося й розтікалося, що соромно й розказать, – і вона густо почервоніла.
– Це все добре, – мовив старший лавник. – Але з того дітей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?
– Уночі, – сказала впевнено Катерина. – Світив дуже ясний місяць, але як увійшов – не бачила, бо міцно спала. А прокинулася, то вже був біля мене.
– Чи ж двері у вас на ніч не зачиняються? – запитав старший лавник.
– Це я скажу, – мовив Петро Сахнюк, – бо сам двері щораз, панове врядні, й зачиняю. Не могли бути не зачинені, хіба моя дочка їх і відчинила, бо жінка напевне ні, я в неї питав, а коли хочете спитати ви, то можна її закликати – вона нас надворі чекає.
– Віримо на слово, – сказав старший лавник. – Чи ж є інший хід до вас?
– Іншого, як через двері, нема, бо вікна в нас, як це є в сільських хатах, не відчиняються, – мовив Петро.
– Чи впускала до себе любаса, дівко? Тілько не бреши! – грізно спитав у Катерини старший лавник.
Тоді Катерина Сахнюківна заплакала так, як уміла – щедро і з великим розсипом сліз:
– Клянуся Богом… що я його до себе… не впускала, – сказала крізь хлипи й шморкання.
– Як ти зайшов до дівки, дяче? – спитав старший лавник у Григорія Комарницького.
– Ніяк, – спокійно мовив той, – бо, сказати по правді, до неї не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному суді, що на мене зведено наклеп та обмову, і хай про це засвідчить мій свідок.
– Можу, – встала Антониха. – Бо він, пан дяк, панове врядні, ночує затепла в моїй клуні, і я щоразу її зачиняю на замка з ним, паном дяком, усередині.
– Чому ж його зачиняєш? – здивувався старший лавник.
– Така, панове врядні, в мене поведенція, – твердо й навіть урочисто відказала Антониха. – І така умова з паном дяком.
– Боїшся, щоб чого не вкрав? – спитав старший лавник. – Щось він у тебе, жінко, крав?
– Ні, пан дяк – чесна людина, – тим-таки рішучим голосом сказала Антониха. – Але кожен, панове врядні, у довкіллі скаже, що наше село має славу, сказати б, злодійську, а зсередини клуня засувів не має.
– То як могли щось украсти, коли дяк усередині? – знову здивувався старший лавник.
– Річ у тім, панове врядні, що пан дяк дуже міцно спить, сам мені те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру. Отож я його щоразу, за спільною домовленістю, й зачиняю.
– А чи не могла ти забути зачинити клуню? – запитав старший лавник.
– Не могла, бо такого в мене ні разу не траплялося, – твердо мовила Антониха. – А коли б і забула, по побачила б те вранці, бо прокидаюся раніше від пана дяка і запам'ятала б ту свою недбалість.
– А чи не можна вийти з клуні в інший спосіб? – спитав старший лавник.
– Не можна, – мовила твердо Антониха. – Бо коли б було можна, то навіщо й зачиняти?
Пан дяк сидів спокійно і тільки посвічував синьо очима.
– Гаразд, – прорік старший лавник. – Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?
– Сказати не маю чого, – мовив Петро Сахнюк. – Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував її. Чарівникові перепон нема, бо коли зміг відчинити замка на Антонишиній клуні, то міг би відчинити й мої двері.
– Чи займаєшся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? – спитав старший лавник, бо від себе Катерина нічого не повіла, а тільки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.
– Коли б я був чарівником і займався богосупротивними чарами, – спокійно сказав дяк, – то про це знали б люди, і мій позивач знайшов би для виказу свідків.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11