ї, і не бачить, як він коло неї вбивається і що він їй говорить; зирнула очицями… «Мамочко!… Де ти?…» – промовила… та як зарида…
Горбунов, денщик, і той став плакати, дивлячись на неї.
А копитан усе в'ється коло неї та просить, щоб не журилася, що се нічого, та щоб убиралась швидше, що вже пора їхати…
Не слухаючи його нічого, так, сердешна, і повалилась йому у ноги. Охватила їх руками, цілує, облива слізьми гіркими, не з очей вже, а від самого серця, і стала його молити:
– Копитанчику мій! ваше благородіє! Не знаю, як вас ще вище возвеличати? Будьте мені братиком, ще пуще – батеньком рідним!… Послухайте мене, бідную, погибшую зовсім… озьміть ніж, виріжте моєю рукою серце моє, ріжте мою душу, заколіть мене! Я не достойна жити на світі божому; мені не можна бути з людьми!… Я вбила матінку мою ріднесеньку! Що вона тепер без мене?… Вона не переживе такого сорому!… Я згубила свою славу… Я запропастила душу свою! Ріжте, коліть мене, не боячись гріха!… Я й сей гріх озьму на свою душу. Нащо мені жити без слави, з безчестям?… Крли ж, мій копитанику, прямо у серце! Не бійтесь гріха… ви вже мене гірш вбили, ви погубили мене на віки вічнії; ви, шутячн, сміючись, відняли в мене, що було у мене доропшого, святішого… доріжте мене; се вже вам буде замість іграшки… Я погибшая на сім світі… Як згадаю про матіночку мою, жива б у землю пішла… Матінко моя, рідненькая!… Що я тобі наробила!… Чи се ж твоя Оксана?… Чи се ж радість твоя?…
Тяжко, жалібно приговорювала Оксана, а сама перш плакала-плакала, аж слізьми підплила… волосся на собі рве, у груди б'ється, а далі вп'ять зомліла й покотилась…
Салдат убіг до копитана і крикнув: «Пожалуйте, ваше благородіє; усе готово, вас ждуть».
Копитан, обтерши сльози, бо й сам, хоч і запекла душа, а сплакнув-таки, ухватив безчувственну Оксану, завернув у салдацьку шинелю і виніс її на руках, і уложив у бричку… Поїхали дальш!
Ні жива ні мертва лежить наша Оксана у бричці; очувствується трохи, бачить – везуть її, денщик біля неї. Згляне на бога… «Господи милосердний!… Чи се я! І отеє зі мною зробилося? Матіночко моя! Не проклинай же тієї, що була твоєю доненькою…»
Стали на кватирю на другу ніч. Оксана злягла зовсім. Ні їсти, ні пити, нічого не хоче, і не згадуй їй.
– Чи не хоч, душко, чаю? – спитав копитан, хлебчучи його з люлькою.
– Будь проклят він від мене,– аж крикнула, затрусившись Оксана,– то не напиток, то пекельний вогонь…– і як замовкла, замовкла, і вже що копитан не говорив до неї, як то вже не розважав її, так ніякого одвіту не дала, а усе здихала тяжко, а часом і перехреститься… Мабуть, що-небудь замишляла.
Як ось уночі прочувається Оксана, усі добре сплять… попа тихесенько устала, чи обулася, чи ні, чи вдягла що, чи не вдягла, та тихою ступою йде… йде, аж дух притаїла… йде… та до дверей… рип і вийшла. Тут їй вже легше стало дихати, і вже сміліш пішла до дверей надвірних… Налапала поночі засув і шо то вже довго його двигала, потихесеньку та помалесеньку, щоб не стукнути та не розбудити денщиків, що у хаті сплять. І двига засув, і боїться, і уся труситься, і дума собі, як-то як вискочить надвір, як побіжить, куди очі, сховається де-небудь, поки світ стане, а там піде прямісінько до матері… Відсунула… і двері тихенько відчиняються, спасибі, й не риплять… от і зовсім відчинила… «Хто йде?» – крикнув часовий, що тут біля двері стояв… Оксана так і змертвіла! Престрашенний салдат, з предовгим оружжом, як схопить Оксану за руку, як потаска її у хату, та, відчинивши двері, так і впхнув її, крикнувши: «Ви спите, а дєвка ваша ушла було…» Тут денщики прокинулись, підняли Оксану, що впала було, як її салдат пхнув. А тут і копитан прокинувся і став виговорювати Оксані, зачим вона дума втікати? Сього вже не можна й подумати.
Уранці не поїхали нікуди: треба було салдатам перестояти. От і прийшов охвицер до копитана; розглядав Оксану і став йому завидувати, що таку красиву дівку добув собі. Далі, буцімто й добрий, і каже, що ходив, каже, він до попа, щоб Оксану з копитаном вінчать, так зовсім би діло, зараз би повінчали, так нема від її матері бумаги, а без того не можна вінчати. Послали, каже, якомога швидше, щоб поспіла бум ага, коли не сьогодні, так завтра чуть світ.
Оксана сидить, похиливши голову, і нічого їм не каже.
Далі той охвицер і став казати, що копитанові не можна у поході дівки з собою возити, так треба її нарядити, мов денщик. Треба, каже, їй сії коси відрізати і голову обстригти.
Копитан гукнув на денщика, щоб обстриг Оксану. Тільки що той приступив та намірився, вона як вихопить ножниці, як скочила і каже: «Не дам нікому орудувати над моєю косою! Не вміла я зберегти своєї слави, не достойна носити і дівочої краси!» Та з сим словом – чирк! Як не було славної, русої, довгої, густої та пишної коси! Оксана схопила її у руку, пригорнула до серця, поціловала… та гірко-гі'рко заплакала, далі і по голові себе ножицями – чирк, чирк… і постригла місцями усю голову… зі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21