нки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем, аж скільки видно!
Тут чогось підійшов Петро до тії купи, де Оксана стояла та, розговорюючи з подругами, реготалась… Петро подививсь на неї, здвигнув плечима та й пішов собі.
– От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горшковозівна! – сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.
– А що там таке вона зробила? – питала мати, кришачи локшину.
– Помандрувала за салдатами.
– Йо?
– Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона уз обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.
– Що ж мати?
– Голосить, не що.
– І не вмерла гід туги та від сорому людського?
– Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.
Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. «Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело». Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір – нема. Сонечко зайшло – копитана нема. Оксана у сльози… «Що ж?-каже.-Хоч і обманув, та не посміявся… Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу».
Так сидить на завалині і світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку… «Пойдьом, Оксано, вінчатись». У Оксани так серце й захолонуло… «Піду ж я до матері!» – каже.
– Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.
– А благословитись?
– Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, швидше, піп дожида.
Не пішла Оксана, а він її повів…
– Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села…
– Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб кас вінчав полковий піп…
– Так' де се?…
– Ген у тім селі, де полк ночує, п'ятнадцять верстов відсіля.
– Так що ж отеє? – вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.
– Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися… Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.
– А мати?… Ох, вернуся я та скажу…
– Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сідай, ми зараз до неї вернемося…
– А не обманюєш ти мене?
Тут копитан і почав божитися й заприсягатися, що усьому правда і що тільки полковий піп їх звінча, так і вернуться до матері і озьмуть її з собою… Та се кажучи, зовсім не-чувственну Оксану упхнув у бричку, сів сам, крикнув: «Па-шол!», і помчались коні як стріла!…
Оксана навзрид плаче, а копитан її уговоряє і усе їй приставля, як от-от приїдуть, звінчаються і вернуться до матері…
Незабаром і добігли. Копитан увів Оксану в свою ква-тирю ні живу ні мертву… так і впала на постіль та слізьми обливається!…
Копитан зараз і крикнув: «Горбунов! Біжи скажи батюшці, щоб ішов вінчать скоріше!»
– Слушаю, ваше благородіє! – крикнув салдат і побіг.
– Дайте нам чаю! – гукнув копитан.– Напийсь, душко, чаю; ти зовсім зомліла, впадеш під вінцем.
– Я його зроду не пила і не хочу! Відвезіть мене до матері.
– Треба випити хоч трошки, привикай. Тепер будеш панею, треба усякий день пити. На хоч ложечку, коли любиш мене.
Нічого Оксані робить, узяла ложечку,– солодке, горло промочила, що дуже запеклось у неї… «На ще ложечку!»– ще ложечку прийняла. «Хлисни з чашки, хоч трошки»,– хлиснула і удруге, і утретє, і уп'яте… і випила усю чашку.
Трошки полежавши, піднялась, вже й веселенька; не відмагається від другої… очиці посоловіли… защебетала наша Оксана! Знай розказує, як вона нарядиться під вінець, як прийде до матері, як та здивується, зрадується… а тут сама третю чашку, сама узяла і, випивши, вже сидить у копитана на колінах і сама собі весільних пісеньок приспівує… далі щось забормотала і голову похилила.
Напилась Оксана панського чаю! Будеш, сердешна, тямити – і повік оскоми не збудеш!…
– Пропала я тепер на свігі!…– крикнула сердешна Оксана, як прокинулась уранці, дивлячись, де вона і що з нею сталося… Господи милостивий!., стоїть і на місці не устоїть, блідна як смерть, труситься усім тілом, як зчепила руки, так вони в неї і закостеніли; розплетені коси повисли по плечам, очі й дивляться, та не бачать, що тут лежить копитан, погубитель її, і спить, не чуствує, що він наробив!…
Прокинувся він скоро і, бачачи таку Оксану, що зовсім як смерть, кинувся до неї, щоб уговорювати її, схопив її за руки – рук не розведе; посадив її на постіль – вона й сіла… хилиться, хилиться… і впала з постелі додолу… і нежива зовсім.
То водою відлили, то натирали їй виски, то уксусу давали нюхати,– сяк-так зівнула сердешна… звела очиці до бога… і ледве-ледве промовила: «Заріжте… мене… зовсім…» Тут копитан кинувся до неї, став її розважати, став прохати, став умоляти, щоб не вбивалася так, щоб не журилася, що се нічого, що от же приньмуть закон, звінчаються – і усе він покриє, як довг велить..
Оксана хоч і дише, сидячи на ліжу, куди посадили ї
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21