За дві хвилини Баська теж був вільний, у темряві його руки торкнулися моїх долонь. Хтось міцно схопив мене за руку й потяг за собою. Ми прошмигнули крізь вільхові кущі аж до берега озера.
Той хтось — напевне Немо — все не пускав моєї руки. Аж поки крізь очерет привів нас до глісера. Я здогадався, що то глісер, спіткнувшись об його борт.
— Мені треба забрати свій одяг, — сказав я Капітанові Немо. — Беріть хлопця і пливіть. Я собі вже дам раду. Вплав дістануся до берега.
Він нічого не відповів. Але руки моєї не пустив, схопив її другою рукою і провів моїми пальцями по дні глісера. Там лежали мої речі.
Ми влізли в глісер і насилу вмістилися там. Стукнули об борти весла. То Немо відштовхнувся від дна, й ми випливли на озеро. Весла були дуже короткі, тому ми пливли повільно. Та Немо не вмикав мотора, мабуть, не хотів будити ватаги.
Як же я шкодував, що нічна темрява не дає мені роздивитися його обличчя! Він був у своєму чорному вбранні, слизькому й мокрому. Голову закривав каптур. Обличчя ясніло в темряві, а рис його не можна було роздивитися.
— Ви одержали мого листа? — спитав я. Він не озвався. Ніби не чув запитання.
— Ви не хочете розмовляти про це? — знову спитав я. Він мовчав.
Заговорив Баська.
— Ви чудесний. Це була незвичайна витівка — підкинути на галявину вбрання.
«Молодь полюбляє ефекти», — з жалем подумав я. Але Баська додав:
— І дякую вам за звільнення. Хоч пан Самоходик уже перегризав мої пута, і за півгодини ми й так були б вільні. Однак тепер я швидше буду в таборі. Дякую вам.
І цього разу ми не почули голосу Капітана Немо. Наче він був глухий або взагалі не хотів з нами розмовляти.
«Це неввічливо, — подумав я. — І трохи образливо».
Я більше не пробував зав'язати розмову. Баська, переконавшись, що Немо не хоче з нами говорити, теж мовчав.
Ми пливли в цілковитій темряві, я не уявляв, як Немо орієнтувався. Та ось, мабуть, упевнившись, що ми вже далеко від острова, Капітан увімкнув мотор, який голосно завив. На малих обертах Немо підплив до берега й торкнувся моєї руки, наказуючи таким чином, щоб я вистрибнув. Отже, він знав, хто я такий і де живу; певно, прочитав мого листа.
— Чи ви підпливете аж до гарцерського табору? — спитав його Баська.
Він ствердно щось пробурмотів у відповідь.
— Скажи Теллеві, що завтра я буду на вашому вогнищі! — гукнув я до Баськи й вистрибнув із глісера в мілку прибережну воду.
— Дякую вам! — крикнув я ще до Капітана Немо.
Мотор загурчав дужче. Вони відпливли, обливши мене високою, могутньою хвилею.
Я побрів на берег. Гуркіт мотора завмирав у нічній темряві. З намету моїх сусідів почувся заспаний голос пана Ана-толя.
— Хто там? Хто там?
— Це я. Сусід, — відповів я. — Повертаюся з нічної риболовлі.
— Спіймали щось? — зацікавився лицар спінінгу. Може, навіть ладен був вийти з намету, щоб поглянути на мою здобич.
— Ні. Нічого не спіймав. Зате дуже змок.
Він радісно захихотів, задоволений, що мені не пощастило з рибою, та ще й змок, а він лежить у затишному й сухому наметі. Знову, мабуть, відчув себе розумнішим, що завжди, здається, було йому дуже приємно.
У наметі я запалив туристську газову плитку й закип'ятив склянку води. Ковтнув таблетку аспірину й прослизнув у свій спальний мішок.
Мені здавалося, що я спав тільки якусь мить. Збудив мене галас на озері, що все дужчав. Я глянув на годинник: була третя година.
Я вистромив голову з намету і побачив озеро, вкрите легкою прозорою імлою. Серединою озера, то з'являючись, то зникаючи в імлі, пливло дванадцять байдарок. Чотири з них мали потужні мотори і тягли на буксирі по дві байдарки. В кожній сиділо по двоє гарцерів у повному спорядженні. Всього двадцять чотири хлопці.
Я приклав до очей бінокль. Помітив між ними Баську, Яструба і Вільгельма Телля. Не було сумніву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.
«Ватага спить у курені й не сподівається нападу в таку ранню пору», — подумав я.
Байдарки незабаром зникли в імлі, яка приглушувала шум моторів.
Та все ж мені було трохи прикро. Баська напевно розповів Теллеві, що я думаю про конфлікт гарцерів з ватагою Чорного Франека. Напад на острів свідчив, що Телль злегковажив моїми словами.
«Ну, що ж, — зітхнув я. — Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Острові Злочинців. Хлопець підріс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвіду, щоб керувати на свій розсуд».
Удруге мене розбудило шкрябання об полотно намету. На траві перед наметом сиділи з підібганими ногами Вільгельм Телль і Баська. На березі лежала байдарка.
— Чи не забагато ви спите після нічних переживань? — спитав мене весело Телль.
Я обняв його і запросив хлопців снідати. У мене був хліб і паштет у банці.
— Я таки з'їв би щось, пане Томашу, — потер він радісно руки. У хлопців був прекрасний настрій. — Бо ми вже о першій ранку гасали по озері.
— Знаю. Ви попливли на острів Чорного Франека.
— Саме вчасно, пане Томашу. Ватага висе збиралася чкурнути звідти. Накивали п'ятами, коли побачили наші байдарки й гурт хлопців. Вони тікали вплав до берега, покидавши дівчат і крадені речі. В їхньому курені ми знайшли наші балони для газу, лампу і ще багато чого, напевно, викраденого з наметів. Тепер ми оголосимо про це над озером і повернемо власникам.
— Не дійшло до бійки?
— Ні, повтікали від нас, мов качки. Вони сміливі тільки проти слабших, — знизав він зневажливо плечима.
— Сподіваюсь, Баська розповів тобі, Теллю, що я про все це думаю?
— Звичайно, розповів. Але цього разу ви помиляєтесь. Виходить, що ми повинні були залишити їм украдені речі? І терпіти їхнє бешкетування над озером?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68