Ми осідлали біциклі і помандрували до Храму Спільного Бога та парламентських келій. Як ми дізналися, у Храмі якраз закінчувалося пленарне богослужіння. “Голоси”, аби відринути плотські спокуси, одягали скромне та невибагливе вбрання з секонд-хенду і, посипавши голову дустом, збиралися у похмурому підваллі під Храмом для Громадського Дискурсу. Там вони, виспівуючи на різні лади Основну Мантру, поринали у медитацію, аби злитися в екстазі законотворення зі Спільним Богом. Оце якраз дуже зручно — якщо вдасться перестріти парламентаря, свідомість якого все іще затьмарена маргінальними переживаннями, на вустах якого все іще жевріє тепла усмішка одного з Мертвих Богів, може пощастить вибити в нього, доброго і м’якого, інтерв’ю.Зухвало прочинивши двері Храму з ноги, Нінка хоробро рушив углиб розкішних покоїв. Звичайно, так просто занапастити “голоса” не вдасться — вже скоро нас перепинила охорона, що чхати хотіла на наші посвідчення; задовольнити їх могла тільки акредитація до кулуарів. Останню ми витягли поволі, аби зберегти ефектність, і одночасно тицьнули нею в наївні очі вартових. Вони відразу ж поштиво розступилися, і тільки чути було з бряжчання обладунків, як дрижачки побігли уздовж їхніх хребтів. Ха!— Ну, Нінка, а далі куди? — перепитався я, коли ми заглибилися в лабіринт коридорів.— Вниз! — мовив він, весело міряючи мене поглядом, — Що, страшно?— Чого б це раптом? Ой, дідьків пес! Що то було?Повз нас, шарудячи жаским лахміттям, швидко промайнула маленька тінь з червоними очима-вогниками. Нінка знизав плечима, проводжаючи тінь поглядом.— Та мабуть парламентський помічник. Хто їх знає, що розвелося в цих підземеллях на бюджетних харчах. Та не дрейф, далі гірше буде.— Хм. Знаючи тебе…І справді, чим далі вниз, тим більше зустрічалося нам загадкових напівпрозорих страховидел із запамороченими очами. Нінка висловив гіпотезу, що то привиди авторів неприйнятих законопроектів, що самоліквідувалися, але так і не знайшли спокою по смерті. Гуркотіли двері, спалахували і гаснули далекі вогні лібералізму, гомоніли відголоси палких дебатів. Лише іноді зустрічалися людиноподібні працівники апарату — та й то, злодійкувато скрадаючись, вони нечутно крокували коридорами та крізь стіни: очевидно близькість до сакрального джерела влади давалася взнаки. Це саме джерело знаходилося під храмом, заховане під товщею надтвердої гірської породи бюрокраніту, і лише в зал Громадського Дискурсу подавалася кволенька артезіанська цівочка, аби “голоси” могли вдовольнити спрагу. Існували, звичайно, легенди про підземні ходи-лабіринти, що вели до джерела, та надто вже токсичною є та водичка…— Бруксе, що, пельку роззявив, подобається?— Ну, як сказати. Виникає якесь чудернацьке відчуття… причетності, чи що.— Егей, ти обережно! Знав я кількох журналістів, які підсіли на політику, беззастережно вступаючи в громадські контакти… І це зруйнувало їхнє життя. Тепер-от отримують пенсію по інвалідності і заліковують шизоголізм та психіліс.— Страмна халепа! — пожалівся я, підкидаючи в руках Редакторську акредитацію, — А це не заразно?— Заховай ото, — погрозливо порадив Нінка, — а то розлякаєш нам тут усіх парламентарів! А які не розбіжаться, страждатимуть на нервовий тік і гикавку. Як, скажи, інтерв’ю брати?— Гаразд, але де ти бачиш “голосів”? Тут самі лише тужливі привиди сновигають…— Ми їх тут почекаємо. Бач, коридор розходиться, праворуч і ліворуч — вони обидва ведуть до Зали Дискурсу. Це, залежно від того, з якої ноги встав сьогодні “благородний-раб-народний”, з котрогось з них зараз з’явиться наша жертва.І справді, один за одним з коридорів влади виринали “голоси”. Йшли вони неспішним кроком, нечутливі до навколишнього, з блаженними посмішками на суворих парламентських обличчях.— Так, — прошепотів Нінка, — тепер слід вибрати з натовпу якогось “голоса”. Давай, обирай найбільш симпатичного.— Он! — я тицьнув пальцем, — Бачу симпатичну жіночку в віночку з кульбабок.— Жіночок не займай. Вона тобі і на смертному одрі набреше, аби лишень здаватися загадковою і непередбачуваною, дарма, що у віночку.— Ну гаразд. Тоді он іде сивий дядечко, з вусами. І з… ага, з сапою за плечима?— Цей… Ну ні, цей — ідейний. Такому аби б потріпатися: преса для нього — об’єкт наруги.— Угу. А отой джентльмен, з рахівницею?— Це якийсь колишній банкір альбо підприємець, якого лише якесь горе змусило продатися до парламенту. В нього, напевне, ще й досі фантомні болі за великими фінансами, так що він мусить крутити якісь махінації, аби лишень кваліфікації не втратити. Поспілкуватись має сенс, якщо вже зовсім писати нема про що.— Е-е, може он-той, в брилі, схожий на бульдога?— Цей, чи що? А, керівник віртуально-демократичної партії… Ну чого ж, можна спробувати.
***
— Ваше ім’я, шановний, можна дізнатися? — ввічливо поцікавився я, коли ми затягли “голоса” до кабі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51