х не призначають?— Досить часто, люба, — відповів Ленс, — От пам’ятаєш, той твій знайомий з “Вісника Пантеону” — він же там за суцільного відмінника вважався і випустився з відзнакою.Вони весело перезирнулися. Ешлі посміхалася швиденько, по-партизанськи, аби ніхто не запідозрив її у зраді принципам, та виглядало це все-таки дуже мило. Дарма, що якогось бідаку облаяли, діло буденне.— Ну, шановні, щасти вам у благородній справі запльовування конкурентів у вільному стилі. А мені — ондечки, світять потруєні парламентарі.— Ага, смачного, — приснув Ленc, леді поважно кивнула.Я вдячно всміхнувся і звернув у провулок, який короткою дорогою вів до сумнозвісного ресторану “Втіха Мандата”, назва якого викликала таку кількість брудних жартів у моїх колег. Парламентарі, чи, як їх частіше називають, “голоси”, охоче відвідували цей заклад, оскільки за наявності відповідного посвідчення можна було отримати не тільки наїдки і напитки, передбачені у меню, а й коктейлі з амфікорумпінами, десерт з хабаршишем та папіроски з лоббіхуаною, звісна річ, страви нелегальні. Я про це знав, оскільки кілька моїх колег зі Школи проходили у цьому ресторані інтернатуру. Однак, якщо “голоси” потруїлися, певні аналізи дадуть можливість винести цю інформацію на розгляд широкої громадськості. Тоді скандалу не уникнути. Аби ще дізнатися, хто підгодовує “голосів” наркотичними речовинами…Я вийшов до ресторану, біля якого вже скупчився люд, що з хворобливою цікавістю спостерігав, як дебелі чоловіки виносили з приміщення тіла жертв і акуратно складали їх у заґратовану карету державної лікарні. Гуляли “голоси” видно, до самого ранку. Я проштовхався до дверей, де мене зустрів несхильний до компромісу охоронець. Я наблизився до його вуха і промовив пароль, після чого мав нагоду спостерігати сполотніле обличчя і конвульсивні рухи нещасного, який гостинно відчиняв двері. Минаючи охоронця, я мимохідь почув забобонне “цур тобі пек”.“Втіха Мандата” всередині розділялася на дві частини — більшу і меншу, між якими було натягнуто металеву сітку — це передбачалося на той випадок, коли “голоси”, чогось не поділивши, будуть дебатувати за допомогою метання пляшок і склянок. Тіла, яких нарахувалося п’ятеро, виносили якраз з меншої частини, де, наскільки мені відомо, й відбувалося ганебне розповсюдження сильнодійних речовин. Власник ресторану, Рябий Біллі, дивився на процедуру бентежними очима і нервово протирав скляночки.— Брукс? — здивувався він, побачивши мене, — Яким лихом ти тут опинився? Холестеруєв цікавиться рецептом моєї коронної страви і пропорцією стріхніну, рекомендованою для найкращого результату?— Проходив повз і вирішив привітати з вдалим рекламним рішенням, — збрехав я тим же тоном. Ми з Біллі зналися досить давно, ще відтоді, коли я заходив на скляночку портеру до колег, що ішачили на нього. Наш приклад так надихав відвідувачів, що пиво розходилося миттєво, тому Біллі ставився до мене, як до поважного консультанта з маркетингу.— Ага, підлота, знущаєшся ще! Оці, блін, звіздюки (щоденне спілкування з парламентарями дещо урізноманітнило лексику Біллі) киряють тут усю ніч, репетують дурними голосами, типу, співають народних пісень, відновлюючи традиції, а потім чогось труяться, як останні гастрітики. І тепер оце, що я мені робити? Адже ж хто тепер ризикне тут харчуватися? Сезонні самогубці чи, дасть бог, спадкоємці багатеньких родичів пригощатимуть?— Та, слухай, Біллі, мені здається, клієнтури в тебе не поменшає. Адже ж, — я по-змовницьки всміхнувся, — їх приваблює нерегламентоване меню, чи не так?— Н-ну… Воно й так.— Так тоді, можливо, постачальники, яким це вигідно — так же ж? — подбають про цей випадок?— Гм, ти ж бач, який грамотний! Ти даєш мені надію, хлопче!За що я люблю і поважаю Біллі, так це за те, що він вміє віддячити за доброчинність. Так що мені дісталося кілька безцінних ковтків із особливих запасів бару, що значно поліпшило моє світосприйняття. Лише коли я вже прямував до виходу у Біллі виникло справедливе запитання.— А, Бруксе, тебе як взагалі пропустили?— Особистий шарм і чарівливість, — хихотнув я, вистрибуючи за двері.Тепер я опинився перед дилемою — чи то чи написати щось, з тієї інформації, яка мені вже відома, чи продовжувати розслідування, яке обіцяє вивести на чийсь запашний брудний слід. В моїй свідомості сформувалася палка потреба у мужньому плечі Редактора, який би надав мені мудру інструкцію, тож я, не зволікаючи, рушив до штабу.Гріфа Реморса на місці не виявилося, зате із сусіднього відділу виплив заспаний і смутний Нінкомпуп. Він розпачливо позіхав і тихо лаявся, калатаючи якусь бурду у склянці.— Це що? — поцікавився я.— Отрута гримучої змії, — цілком у своєму стилі повідомив він, — я це п’ю зранку, коли відчуваю надто сильну вті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51