Ми похмуро мовчали.
— А дарма… Англійська монархія, з точки зору сучасної міфотворчості — явище унікальне. Розмах цього проекту просто вражає… Голівуд, порівняно з ним, — вовтузня в пісочниці.
Пан Арт пройшовся вздовж класу.
— Як ти думаєш, Еван, кому це потрібно?
— Певно, королівським покоївкам і камердинерам, — похмуро відповів той.
— А-а, змова покоївок! — заусміхався пан Арт, — Ну звісно, є й така версія. А ти як гадаєш, Ганс?
Ганс нервово прокашлявся.
— Олігархам, котрі утримують партію торі?
— Або мафіозним кланам з партії лейбористів, котрі контролюють олігархів, котрі думають, що утримують партію торі? — єхидно мовив професор, — А якщо забути про політику? Пофантазувати?
— Музейним працівникам? — подала голос Ангела.
— Гм, варіант. Уявіть собі, Великобританія — найбільший музей під відкритим небом. Мільйони експонатів, тисячі кваліфікованих працівників, котрі, можна сказати, життя поклали задля служіння історії…
Я так і не зрозуміла, знущається він чи мріє вголос.
— А може це — експеримент? — поцікавилась я, — Великий соціальний експеримент?
— Безперечно, — серйозно мовив професор, — Як і багато інших державних устроїв. Втім, мені імпонує сама ідея — нескінченний, необмежений у часі й бюджеті експеримент… І ніякої комісії з професійної етики! Ніякого готторнського ефекту!
Професор, схоже, геть замріявся. Нарешті він тяжко зітхнув і повернувся до прозаїчних реалій.
— Ну гаразд. А як там наші Лорди? Ще й досі чатують в донжоні?
— Ми подумали, пане професор, — розпочав Боян, — що вже час їм переїхати десь до комфортнішого місця.
— Наприклад, до котроїсь з професорських резиденцій, — зухвало додав Еван.
— Оце цікаво. А до котрої?
— Ми ще не вирішили. Оскільки Дафна наполягає на тому, що нашу поведінку відстежують за допомогою відеокамер… — я спостерігала за професором, сподіваючись розгледіти якусь неадекватну реакцію, але той лише зацікавлено підняв брову, — То ми думаємо, десь повинен бути пульт керування і…
— А, до речі, — усміхнувшись, перепинив мене професор, — Щось я не бачу самої Дафни. Вона що, знешкоджує відеокамери в душовій кімнаті?
Ми перезирнулися.
— Ми її сьогодні ще не бачили, — повідомив Еван, — А вам вона нічого не говорила?
Тоді я не зрозуміла, до чого був цей наголос, зроблений Еваном. Втім, на все є причина. Іноді, правда, настільки кумедна, що хоч плач.
— Та ні. Зайдіть до неї після пари, передайте мої вітання з приводу нового цікавого вивиху в сюжеті.
Ми дещо заспокоїлись. Таємничі зникнення до цього часу мали цілком офіційні пояснення. За власним бажанням… куратора попереджено… А раз пан Арт нічого не знає, значить… Значить, все гаразд?
Але Дафна так і не з’явилася. На перерві ми з Еваном довго і безрезультатно калатали в двері її кімнати. Потім, для певності, зазирнули до душу і вбиральні. Оскільки Дафни ми там не виявили, довелося нам витримати ще один сеанс акопуктурної терапії — пропустити пару декана якось ніхто не наважився. Втім пана Фелоні ніхто не слухав, а нещасна Ангела, котрій випало розповідати про феномен конформності в групах, плутала Аша з Ешером, а Шеріфа з шафером від чого декан конвульсивно посмикувався і тяжко зітхав.
На обіді на нас чекала ще одна несподіванка — за столом бамбузлівців бракувало одного. Радше, однієї — зникла наша улюбленка Лора. Тобто, звичайно, не зникла — з офіційним поясненням на цей раз не було ніяких ускладнень: Рене Бамбузл авторитетно повідомив про її від’їзд.
Ангела лише кивнула; коли зранку вона повернулася з душу, коло ліжка стояли зібрані валізи, самої Лори вона не бачила.
Все в найкращих традиціях… Але до сьогодні люди не "від’їжджали" по двоє. Та й речі Дафни залишились на своїх місцях — Герда дозволила нам переконатись в цьому, супроводжуючи екскурсію єхидними коментарями на зразок "це в нас — салон краси", " а тут — поклади дорогоцінних металів". Ох і противна ж особа!
Залишалось лише донести факт відсутності Дафни до відома адміністрації.
Обід затягнувся. Себто, навчальний процес було призупинено до з’ясування обставин — тепер вже повноцінного і беззаперечного — зникнення нашої колеги. Декан відрядив водія і місцевого завгоспа, пана Флаерті обшукати територію навколо Школи, тоді як пан Бамбузл був призначений керувати розшуком в приміщенні.
— Що ж з нею сталося?! — в котре вже запитував Еван, — Хтось бачить в цьому хоч якусь логіку?
Я стенула плечима.
— Знайшов, що запитати. Логіка — це як мікроби. Всі про це говорять, але ніхто не бачив на власні очі… І крім то…
Я завмерла, вражена здогадкою.
— Що — то? — не витримав Боян.
— Ви пам’ятаєте, що вона вчора сказала?
— Ну, Дафна взагалі багато говорить…
— Ні, про realty-show. Вона сказала: "Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде!"
— Що, так і сказала?
— Так.
— А.
Ми приголомшено розглядали один одного. Лише тепер я помітила, що Еван не поголися, а Боян мав якісь підозрілі синці під очима та вимнуту сорочку. Що це ще за декаданс?
— Боян, ти що, не спав сьогодні? — поцікавилась я.
— Е-е… Я, мгнм…
— Та розколюйся! — дружньо пхнув його кулаком Еван, — Тут всі свої!
Боян набурмосився.
— Теж іще скажете, свої… Люди зникають, відбуваються якісь підозрілі речі, котрі ніхто не може пояснити, а всі поводяться, наче так і треба. Хоч би хтось спробував з’ясувати, що тут діється! Так ні, киваємо один на одного — він обмовився, вона сказала…
— Е, Боян, ти що? — не зрозумів Еван, — Якщо щось не подобається, так і кажи. Зрештою, ми всі — в одному човні.
— В жовтому. Жовтий підводний човен… — прошепотів Боян, — Ми всі живемо в жовтому підводному човні…
— Боян, ку-ку, ти з нами?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48