Це ж Люк! Нехай він виглядає по-іншому, але це точно він — отакий, блін, полковник! Аби тільки я зрозуміла це раніше, так тут у мене не було часу щось вдіяти — вже наступної миті переді мною постала нагальна проблема врятування мого життя з якогось невідомого водоймища, оскільки плаваю я, як риба в окропі. Ну, борсаюсь, переважно.
Вода була крижана, наче дияволове сім’я, як кажуть люди з досвідом. Якимсь дивом втримавшись на водній поверхні, я озирнулась навколо. Контраст між затишною кухнею “Марії-Магдаліни” і якоюсь непривітною туманною місцевістю був просто разючий, я була просто шокована. Цей шок, напевне, і врятував мені життя, оскільки замість того, щоб намагатися рятуватися уплав, я почала голосно матюкатися. І навіть не звернула уваги, що до мене наближається якесь хлюпання. Як виявилося то був човен; той, хто сидів при веслі зачудовано прислухався до моїх завивань і не зразу здогадався надати мені посильну допомогу. Лише коли мати почали губитися у хлюпанні і бульканні, він зрозумів, що мій випадок — серйозна справа, а не просто прагнення маргінального досвіду. Коли мене витягли з води, я дуже погано усвідомлювала що я і де я. Зуби стукотіли, вода стікала по довгій домашній сорочці, капці загубилися в пучині. З вуст все ще злітали якісь уривки фраз типу “пердюк-смердючий-фраер-попідниз-зверху-уграний-мурдло-шибзануте”, ну і так далі. Через деякий час навіть цей потік висох, і я зрештою закрила писок і глянула на людину, яка чомусь врятувала мені життя. Він був високий і худий, у шоколадного кольору плащі з капюшоном, у цей час акуратно відкинутому на спину. На плащі срібними ниточками були вишиті якісь інфернальні візерунки. Це був немолодий вже чолов’яга з сивиною на скронях, з об’ємними вилицями і щелепою. Він посміхався.
— Салю, ма петі. Радий тебе бачити, Лілле. Кель бон ван т’амне ше ну, а нотре петі анфер?
— Шо такоє? — не зрозуміла я.
— Делі, ну, не можна ж так зі старими друзями! Питаюся, яким вітром до нашого маленького пекла. І кого ти так гарно поливала брудом, борсаючись у Стіксі?
— Стоп, я що, знаю вас, чи де?
— Лілле, оце ще сюрприз. Ти що, води наковталася? І не кажи, що не пам’ятаєш тепер нічого!
— А що пам’ятати? Ми з вами, здається, ще не пили разом.
— О-оо! — простогнав незнайомець, — я ж просив їх закривати покійникам рота й ніс, а то так, кому пощастить прямо у воду — наковтаються смердючої бридоти і ходять тоді, як пришелепуваті, не пам’ятають нічого. А що, так і не закривають?
— Ні, тільки очі. А до чого тут покійники? Я що, вже, цей, кінці віддала — так виходить? А я навіть не помітила. Ніяких неприємних вражень, окрім, звичайно, холодної ванни. Царство тобі боже, Аделін, ми тебе ніколи не забудемо.
Я насправді засмутилася з цього приводу. Не кожного ж таки дня помирають найближчі і найдорожчі вам люди. Ой, що ж це я без себе робитиму?! На кого ж я себе залишила, сиріто-о-очку?!
— Ну чого кінці віддала? Тобі ще ген-ген, доживати… Тільки не знаю де, це залежить… А власне, що сталося?
— Що? А що? Не знаю я.
— Ме но, се плю серйо, ке же пансе. Треба щось робити. Наскільки я зрозумів, в тебе були проблеми, або з інквізицією, або ж з Люком. І напевне, тобі варто не випадати з дискурсу.
— Люк? Це іще хто? Скайвокер? Так джедаї вже давно вимерли, захопившись військовим вправами у стилі “харакірі”.
— Хм.
— А ви, пане, можна дізнатись, хто такий?
— Хто я? О, я хто. Я — Херрі. А що ти взагалі пам’ятаєш?
— Так же ж… мм-м, це, е-еий. Ну, я — Лілле Аделін. Місце народження — Манівці, Яснізорія, 13-го фрімера 645 року. Навчаюся в Університеті, Вічне Місто. Спеціалазація — Теоретична Сексологія…
Словом, з голови в мене вилетіло все, що є предметом даної оповіді. Я ще пам’ятала, що почала слухати Демонологію, а далі — синя мряка. Хто такий Херрі, я здогадувалася, але не могла сказати, що знала його раніше. Херрі був дуже засмучений цим фактом, та потім вирішив, що це дає нам можливість ще раз випити на брудершафт, побувати на його улюблених старих виставах і дати мені спробувати мої улюблені страви.
— А можна на брудершафт — гарячий чай, а улюблену виставу — в теплому ліжку?
— Парбльо, с’ет ун іде амервей. А яку виставу панна воліла би побачити?
— Звичайно, “Ідеального чоловіка”, перб англіцького драматурга і поцінувача чоловіків, — що ще до ліжка, тільки трагікомедії не вистачає, гр-кх-кх.
— М-да, водичка в Стіксі — не зупа. Треба відтранспортувати потерпілу додому, для попередження ГРЗ.
Херрі взявся за весла і погріб. Скоро з туману вималювався берег, а на ньому — величезна статура жінки. У неї світилися очі, в руках була стопка журналів “Вартова вежа”.
— Це хто? — здивувалася я.
— Теща пророка Михмона. Вона нам тут за маяк править. Над Стіксом завжди такі тумани…
— А чому вона зеленого кольору?
— Рекламний трюк партії Зелених: теща, як символ єднання з природою. Статуя свободи, як усвідомленої необхідності.
Підплили ближче до берега. Високі будинки, набережна, натовп гуляк. Ну, звичайне видовище. Народ вітав Херрі з ентузіазмом, та й мені трохи перепало загальної уваги.
— Що нового у старому світі? — вигукували люди, — Чи ви не знайомі з сімейством Приморозків? А з кланом Дніпропетровичів? Вони ще на цей світ не збираються? Що тепер у моді? Чи носять тепер панталони дами у Вічному Місті? — і так далі.
Я на це відповідала коротко, як могла. “Ні, ні. Так. Всі там будемо. Носять сімейні труси на високих підборах. Король? Зійшов з розуму через невдалу грошову політику. Амайрана захопила пів-Європи з метою стримування загрози організованого насильства. Міністр внутрішніх справ чекає дитину від Кардена.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41