– Це є цілком нормальна думка. Я шаную добру сатиру! Ви ж знаєте, що в нас тепер вільне виявлення сатиричних думок. Як кажуть, демократія – прекрасна річ, але нічого гіршого людство вигадати не могло. Так що криміналу у ваших словах немає анітрохи. Інша справа – якби ви задумали насильницьке повалення існуючого державного ладу…– Неіснуючого, – виправив ти його. Він з розумінням закивав головою.– Ситуація з нашим державним ладом і справді складна, тож я поділяю вашу стурбованість. – Сигарета, здається, була досить вогкою, бо раз у раз гаснула, і йому доводилося знову й змову лізти до кишені штанів по сірники. – Але справа не виглядає цілком безнадійно. Усі наші плани пов'язуємо зі згуртуванням здорових патріотичних сил, котрі поки що діяли назагал розрізнено. Курна мама, вже скоро тиждень, як гнию під землею, аж сигарети відсиріли!– І що ви тут робите? – знехотя запитав ти.– Ми й самі не знаємо, – довірливо пояснив «Сашко». – Якась глобальна подія, хтось із кимось тут зустрічається. А ми, так би мовити, на посту. Принагідне отримали інформацію про ваше затримання. Вирішили трохи розважити старого знайомого. До речі, як вам моя українська?– Бажає гіршого, – зауважив ти. – Надто правильна, і це відразу робить очевидною вашу професію…– Десять років у цій засраній Москві, а рідної мови не забув, – похвалився «Сашко». – Очолюю в нашому комітеті первинний осередок товариства української мови. До речі, вірша недавно написав!… Як я міг забути?Він поліз рукою до тієї ж кишені у штанах і видобув з неї якийсь затертий клаптик паперу.– Послухайте, Вільгельмовичу. Це такий філософський вірш, під класичних японців зроблений: На жовтих лініях осіннього листка Читаю вірш Про перші бруньки весен… – Ну, як вам? – схвильовано запитав, у черговий раз розкурюючи погаслу сигарету.– Вторинно, – оцінив ти.– А я хотів просити вас, щоб ви посприяли його опублікувати, – розчаровано зізнався «Сашко». – Я дуже хотів би надрукуватися. У журналі «Вітчизна» або «Київ»…– Може, краще в «Лілеї-НВ»? – запитав ти.– А ви посприяєте? – підморгнув «Сашко». Ти скривився й замовк.Він довго розкурював нову сигарету. Тоді задумливо процитував когось:– О мово рідна, що без тебе я?– Гівно, – відповів ти йому.– Перепрошую? – не зрозумів «Сашко».– Я мав на увазі, що без рідної мови жоден чекіст нікуди не годиться.– От ви, називаючи мене чекістом, безперечно, хотіли якомога сильніше мене поранити, глибше образити, вказати мені на моє місце чи щось подібне, – зненацька посуворішав «Сашко» – Але ж не забувайте, благаю вас, про те, що ви затримані у зоні урядового зв'язку, а це можна розцінити як тероризм і спробу насильницького повалення. До того ж, не далі як хвилину тому ви назвали Москву «засраною», що цілком підпадає під статтю про розпалювання міжнаціональної ворожнечі…– Овва! – дещо збентежився ти. – Наскільки пригадую, це саме ви назвали Москву «засраною», і я, хоч до деякої міри поділяю таке ваше означення, проте не можу нести відповідальності за сказане вами… Втім, усі ми – тільки відголоски великого Світового Дзвону, і жодне наше слово не народжується само собою. Хто це там, до речі, постійно тлумиться за стіною?– Тішуся, Вільгельмовичу, що ви нарешті поставили це питання. І з особливою радістю сповіщаю: за стіною перебувають двоє захоплених нами піддослідних щурів. Це елітні представники отих підземних чудовиськ, про яких останнім часом стільки всюди розмов. Вони вже скоро тиждень, як не годовані, і закінчитись це повинно тим, що один із них зжере іншого. Так що подумайте…– Відчуваючи деяку тінь погрози у вашому повідомленні, – почав ти, – смію припустити, що дослід над зголоднілими щурами можна розширити, поповнивши число його учасників одним поетом. І, хоч нуртує в мені недоброї пам'яті «крєпкій віноградний напіток», то все ж хочу спитатися: що від мене вимагається цього разу?– А зовсім нічого, – сліпучо всміхнувся «Сашко», затоптуючи в підлогу нарешті докуреного недокурка. – Нічого ми від вас не хочемо, Вільгельмовичу. Вже не хочемо нічого. Ви ж, напевно, сподіваєтеся, що ми вас поставимо перед вибором, перед моральним рішенням, і ви зробите свій вибір, і загинете смертю хоробрих! Ні, коханий! Жодного вибору! І жодної вічності для вас. Бо чим ви можете нам знадобитися? От хіба лише дослід над вами поставити, невідомий скелете…– Пограйте-но краще на моїй флейті! – заявив ти, водночас дочувши тремке перебігання драгунського полку мурашок по спині.– Розумію, що ви маєте на увазі під флейтою, однак не ображаюся, – закурив «Сашко» нову сигарету, котра відразу й погасла. – І все ж погодьтеся, що таким чином ми виконаємо вами необхідну світові санітарну функцію. Бо немає жодного сенсу в існуванні на світі такого непотреба, як ви.– Це вам так здається, що немає! – ображено буркнув ти.– Немає, Вільгельмовичу, запевняю вас, що немає! Існування це не виправдане і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63