щойно Ганнуся замірялася зрушити кудись у світ — хай не до ворожки, хай за дружку на сусіднє село, куди її прохано на весілля й де, переказували мало не за півроку наперед, такого-то буде полкового люду, самого сотника сподіваються! — як у рішучу хвилину — тиць, бабин Гриць! — безпремінно устрявала Оленка з якою-небудь своєю долегливістю, зазвичай нестак тяжкою, як марудною, що, одначе, на пню розбивала всі старанно нарихтовані заміри, ще й так, що не присікаєшся, — не станеш же, справді, докоряти бідаці, що звихнула пальця або втяла серпом ногу, аж три дні відлежати мусила!… Виходило геть по-дурному, а проте Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як загнана скабка, відчуття, немов сестра її не пускає, — не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо, всіх Ганнусиних старостів пасла оком, аж, здавалось, шкура на ній з уваги напинається, а — ото химородія якась! — не пускає у її, Ганнусину, власну долю — ніби ревне пильнувала якоїсь межі, за котрою й мало починатися для Ганнусі щось своє, осібне, до чого зась думкою доскочити і Оленці, і всім взагалі дівчатам, і туй-туй сестра до цїї межі зближалася, як Оленка, повисаючи на ній усіма своїми докуками, тягла її назад, у непролазні хатні будні, як корову за налигач. І приверзеться ж таке чортіщо, злостилася Ганнуся сама на себе за ці думки: яких тільки глупств не набреде в голову! — і йшла запарювати для меншої липовий цвіт: та, скулена під рядниною, по-собачому гулко бухикала на печі, примудрившись застудитися серед літа — і акурат тоді, як Ганнусю мали виряджати з іншими жінками й дівчатами не куди-небудь, а до самого Києва — з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько. Ну та що ж, продадуть її роботу й без неї.
На людях, одначе, Оленка не бідкалася ніколи, — трималася завжди рівно й погідно, мило всміхалася до старших і ще миліше — до парубків: сором'язливо спускаючи очі й бгаючи в пальцях хустинку чи край хвартушка, — звісно, молода ще, — особливо виразно ніяковіючи при тих, котрі засилалися до Ганнусі й дістали одкоша: хто б подумав — чулася перед ними, за правом кревности, винуватою й так делікатно прагнула загладити в імені родини завдану ім уразу — мов, за старим звичаєм, безчестя сплатити. В недовгім часі це й помічено було — один із недавніх Ганнусиних сватачів, що по сватанню зачастив до корчми, де всім захожим виставляв корчика й розповідав на все горло, яке то дурне діло — сохнути за дівкою, сього ж цвіту по всім світу, на котру свисне, та й побіжить, — раз у свято, теж, либонь, напідпитку бувши, вхопив Оленку за руку: а ти — підеш за мене? — Оленка залилася буряковим рум'янцем по саму шию, вирвалася і втекла, змішавшись із гуртом дівчат, а парубок, заломивши шапку, подався геть вулицею, голосно і з серцем виспівуючи: а я з сестрою вечір постою, не та розмова, що із тобою, — що, власне, було образою, ще й немалою, і Ганнуся, обіймаючи збентежену Оленку за плечі й притуляючи до себе, — ото ще худобина, не вважай, сестричко (а здалеку розлягалося ще зухваліше: не та розмова, не тїї слова, не білолиця, не чорноброва…), — почулася воднораз і прикро діткнута парубковою безецністю — ич, потороча, зачемно ще я з тобою тоді обійшлася, — і, вжеж не без того, таки в глибині душі підлещена й загоджена, нестак у свому марнославстві, як у потребі справедливости: нарешті Оленці недвозначно вказано, і то кимось сторонничим, на її при сестрі місце, щоб знала, — і тут Оленка, блискаючи на неї повними сліз очима, — ніколи ще Ганнуся не бачила її, тиш-ку-небришку, такою допеченою до живого, — видихнула їй зблизька просто в лице, аж Ганнуся почула на губах її слину: пожди-но, ще побачим, чиє буде зверху, — тьху, сплюнула Ганнуся щиросердо, — але все одно по тому довго ще чула в себе на губах, пропеченими цятками, бризки Оленчиної слини.
Про ту пригоду вона невдовзі забула — новий клопіт спав їй на голову: вже кілька разів її зачіпав, велеможно-недбало, Маркіянів Дмитро — красун парубок, що й казати, надто як підпережеться в неділю червоним поясом, що мов огонь горить, — вжеж, багацький син, ще й одинак, чи ж йому грошей позичати на парубоцькі примхи, — вийдеш увечері? — питався, озираючи її прицінно чіпким оком, так немов уже роздягнув і тепер примірявся до голої, як турок у Кафі: валити прямо тут чи йти далі, — як вийдеш, то найму музики, — Ганнуся підбирала губи, відразу роблячись схожою на матір: спасибі за ласку, в мене й своїх грошей стане, — це, либонь, чи не вперше вона почала хвалитися своїми зарібками, і від того було якось неприємно, ніби він її до того змушував — виставлятися всіма своїми цнотами нараз, зокрема й тими, якими сама не аж надто дорожилася, вважаючи їх за щось для себе звичайне, — дійсно, як на невольничім ринку виставлятися, мовляв, не думай собі, парубче, і я ж не в Бога теля з'їла, — але іншого способу протиставитися його вродженій і всепроймаючій, з кожної бганки на поясі, здавалось, дишучій погорді — от за цим, відай, таки справді, котру свиснув, та й побігла, сам бігати не звик, — вона якось не знаходила і ще дужче сердилася на власну безпорадність, — не вміла, та й годі, належне збити пихи багачукові, якийсь він був з усіх боків гладенький, мов полив'яний, — не зачепиш, тільки знай мруживсь ото на неї вдоволено, як кіт на сонечку, ніби наперед нею смакуючи, ніби, що тісніше вона підбирала перед ним губи, що загонистіше скидала головою, пхекаючи, то дужче його бавила — як кривляння малої дитини, — музики, проте, чесно найняв: Ганнуся зумисне довго длялася й з'явилась на грище останньою, коли її вже мож було й не сподіватись, і посміхнулася сама до себе, вгледівши, як, перед хвилиною явно знуджений, він займається на її вид новою радістю:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21