): спершу Янукович — на якійсь міжнародній зустрічі, перекладачка нарікає, що мучиться, бо той не знає багатьох слів, зокрема «терпіння», і вона мусить весь час його редагувати; я розминаюся з ним у дверях, роблю йому очка (!), він весь у чорному, не тільки костюм, а й сорочка, — а потім Путін, з дружиною, які приїздять в Україну і зупиняються переночувати в мене (!), лежать на моєму ліжку, на власних, правда, махрових простирадл ах-рушниках, і Путін хвалиться мені, що вони «іменні» — кожне дарувалося йому в нагороду за викриття якогось агента, що на них і написано (!), і я до ранку сиджу з ними на їхніх гебістських рушниках і проваджу світську бесіду, питаюся, чи Путін розуміє українську мову, він відказує — а чого ж там, мовляв, не розуміти…
Все— таки нічого, нічого не можна «проскочити» -жодного історичного етапу, щоб отак просто взяти і «забути» борзенько, як оці 10 років наших, — хоч через 10 років, а полізуть «Януковичі», і питання про люстрацію" повернеться і воздвигнеться наново, в усій своїй красі…
Тільки — хто його ставитиме?! Хто?!!
26 травня 2004 [Відень]
Чи це на тлі мого тотального депресняку у мене «вибіркове бачення», що тільки тривожні сигнали чіпляють із довкілля, чи воно правда, зле на цьому світі?
Дорогою до Грацу в купе красень перс (20 років живе в Німеччині) розповів: 10 років тому німецькому поліціянтові хабаря запропонувати — і не думай. А тепер — в порядку. «Навчилися». «…»
Г— ц і Г-д (власне, головні адресати моєї доповіді «…») обоє схвилювалися на ту саму тему: моєї аналогії з радянською «глобалізацією». Г-ц плакався на витіснення австрійського діалекту -Брюссель залишив їм до «товарного» вжитку 23 «своїх» слів «…». Його прогноз — що Е У [ЄС] розвалиться, як і СРСР розвалився. Г-д нарікав на втрату відчуття слова — навіть його студентами (перекладачами!), і на «суржикового» типу «англізацію», особливо активну від людей, які не знають по-англійськи («стейшн» замість «стаціон», як мало б бути по-німецьки, і т. д.)
Але найбільше добило, що вони слихом не слихали про те, що в Україні сей рік вибори!
Тобто, як накриють нас мішком, то й пес не гавкне.
30 травня 2004 [Відень]
Т. про Югославію 80-х (часто їздив): тоді його теж вражало, що всі (молодь спеціально) говорили лише — про гроші. «Й я понял, что дело идет к войне». М-да. А в нас до чого?
«…»
12 червня 2004 [Відень]
Може, це найстрашніший спадок комунізму (як виявилось!): він спрофанував саму ідею колективності. Ідею належності індивіда до ширшої групи, в яку він «вкладається» не тому, що йому це «вигідно», а тому, що в ній покладає смисл свого існування — винесений поза собою (чи група релігійна, національна, чи бодай родина — не має значення: в тому євреєві, який відправляв у газову камеру свою жінку з дитиною, а потім ще й спогади писав — «Аm I A Мurderer?» [«Чи я — убивця?» (англ.) ], — теж це почуття було вбито, не існувало). Залишився парад озвірілих еґогзмів — у «пост-» добу випущений на волю.
З цієї точки зору між Ганною Стеців і Януковичем нема ніякої різниці, і нічого дивного, що вони «злились в екстазі», — вона справді могла почути в ньому рідну душу — амбіції «з Хама пана» без жодних моральних бар'єрів. (Як мені книжку свою подарувала, я щось таке там була вловила між рядків — оцю саму «гордість сільської дівки, що вийшла в люди».)
І в суспільстві нема, реально, нічого, що можна було б цьому протиставити. Якби бодай історична пам'ять сяка-така була, були б орієнтири. Але це швидко зіжмакалось — та й не було кому, власне, тим займатися, якщо всерйоз…
24 липня 2004
Ходиш по своєму місту — як по окупованій території. Чи, як в анекдоті Ваня по Парижу, — щокрок тільки й видихай: й… твою мать!…
(Біґборд «Пинчук — король нефти» й чогось там іще: більший, як у Відні Рембрандтова афіша з Альбертіни, сьогодні — ошалілий бармен з татуйованим плечем, який вдивлявся в мої губи, як німий, поки сам не озвався — твердою російською; «Вы не понимаете меня, что ли?» — «Я не с Украины». Твою мать…)
3 вересня 2004
Це місто тре, як проти шерти,
Не звуком — хрюком крізь уста,
І тінь сумлінь, як горстка персти,
В розверзту яму — безхреста
Летить…
4 жовтня 2004
Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) — заповідник невизначеного статусу (неземної краси — заплава Дніпра, Бучак — село, нині відселене без сліда, неіснуюче, — колишнє місто з'їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім'ячко…) — 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона — кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба — “а вам чтого?” — і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб'ють, і ніхто вас не знайде, — територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, — там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…”
3 листопада 2004
Змінилось місто, змінилось!
Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями — настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, — як в 1970-ті!) — розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз — війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994-му), — і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” — продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, — і замовкла: попередили їх? — принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар'єрчики — з другого боку кас), — те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40