Двоє було менших, а один старший. Позаплющували оченята, і личка їхні — немов із білого каменю точені. Довкола голів їхніх червоно палало три напрочуд круглі плями, і вогонь той був такий, що несила на нього дивитися.
Грубник Самійло став навколішки. Простяг руку, але не доторкнувся до дітей. Стояв, наче молився, мов обітницю дивовижну давав, по тому озирнувся. Обличчя його було печальне, але спокійне, погляд убирав у себе тік білого мерзлого світла: голе, безмежне й вицвіле поле оточувало його. Правиця грубника Самійла знову потяглася до дітей, і це був той-таки рух, коли тягнувся він у дровітні за поліном. Лівиця його зігнулася звично, він узяв напрочуд легке тільце й поклав собі на оберемок.
Устав із тим страшним оберемком, хитнувся, мов сп'янів раптом, а тоді неквапно, ледве перебираючи ногами, рушив, наступаючи на свої ж таки сліди. Спинився біля закривавленої сорочки і ще раз озирнувся. Там, на снігу, яскраво палало троє червоних кружал. Він аж приплющився: здалося, що це починає горіти оте скрижаніле поле. Червоні вогнища вже лизали простір поля і перетворювали його в голий камінь.
Грубник Самійло повільно йшов по дорозі. В оберемку його лежало три чудових тільця і немов усміхалися ледь-ледь крижаними вустоньками. Позаду вже палахкотів вогонь. Відчував його всією спиною, але не пришвидшував кроку. Ноги його повільно сунули над дорогою, а очі дивились уперед, де темнів засипаний кудлатим снігом лісок і де стояла на верхівках дерев біла жінка в довгій одежі…
— Земля тепер така тверда, що не вдовбати, — сказав Гервазій. — Ніхто й не хотів довбати. Тому й поховали їх у кутку порожньої келії. Там, біля воріт…
— Поховали за звичаєм?
— Агей, отче йгумене! Був то такий мент, що не до звичаїв! Там, у селі…
— Що у селі?
— Половина людей впало гиблих. Ми видовбали сяку-таку яму, палячи вогнища, і ледве всіх умістили.
— Чому не поклали туди й дітей?
— По тому вже було.
Iлля Торський різко відвернувся од вікна. Очі йому палали, а вуста тремтіли.
— Через це вони й приходили до мене уві сні, — різко сказав він. — Я хочу, щоб їх відкопали й поховали за християнським звичаєм…
Хвилі снігу із вітром падали на купку зігнутих, чорних постатей, які неквапно долали розбурхане, наче море, плесо двору. Потопали в снігу по коліна, хоч учора тільки вичистили двір, і намагалися ступати в сліди один одному. Iлля йшов перший, гостра січа різала йому обличчя, гостро засівала бороду й брови, а коли зиркав вряди-годи вперед, не бачив світу від налиплих на повіки сніжин. Грали від того райдужні барви, й виточувалася з кутка ока, прокладаючи борозенку, сива сльоза. Ззаду ступав ієромонах Гервазій, важко кладучи в ігуменові сліди важенні свої чоботиська. В сліди отця Гервазія ступав не менш великий грубник Самійло з лопатою під пахвою, а позаду також із лопатою трюхикав тонконогий, як курка, і блідий, немов той-таки сніг, чернечина. Вітер знімав вихори, крутив над головами, наче хотів сильніше розмахнутися, перш ніж жбурнути їх у цих зігнутих людей, щоб зупинити їхній несміливий і такий повільний хід, а тоді засипати, як недавно позасипав він у далекому селі виставлених у поле снігових баб. Спини в людей уже побіліли, білі були й шапки, обличчя й чоботи, ще трохи, і вони перестануть ворушитися і спиняться, світячи в простір червоними очима й чорними губами, — весела й люба буде в Заметілі робота! Але вони все-таки йшли, все-таки рухали закоцюблими кінцівками, все-таки зводили запорошені обличчя, і Заметільниця вже починала сердитися на цю їхню даремну й непотрібну впертість.
Зарипіли двері, наче хтось роздер тонку бляху, і на двір вискочив кривоокий воротар. Став, здивовано розтуливши рота, — був один чорний серед білих і лахматих.
— Відчини бічну келію! — наказав йому ігумен, ледве рухаючи здубілими вустами.
Воротар скочив до низьких дверей, наче ворон із перебитою ногою, й почав тицькати тремтячими руками ключем у щілину великого засніженого замка. Руки його на тлі біло-чорного заліза були дивовижно рожеві, вони поспішали і через те тремтіли ще більше; за спиною в нього тупцювали, гріючись, кудлаті постаті; воротар озирався вряди-годи й винувато всміхався. Його рожеві руки ніяк не могли впоратись із ключем; Заметільниця зраділа, що ці люди таки спинилися, й почала щосили жбурляти в них скаженими вихорами; грубник Самійло не витримав перший: простяг руку й відгорнув з дороги воротаря. Той знічено закліпав оченятами, на нього вже також насипалося досить снігу, і він тут, серед кошлатих, сам кошлатів і так само, як вони, пританцьовував.
Грубник Самійло зняв замка, і двері голосно заспівали. Війнуло сирою землею і спертим духом; один за одним входили, згинаючись, до келії кудлаті постаті.
— Це тут! — сказав Самійло, простягаючи важку й кострубату долоню. Вони завмерли в сутінку; над головами блимало мале віконце, затягнуте воловим пухирем, сніг стукотів об той пухир, і наче далекі тимпани били; у відчинені двері завіювалися снігові косми, буцім хотіла дістати їх Заметільниця й тут; світлів, аж палав за їхніми спинами шестикутний прочіл. На віях цих застиглих людей повільно розтавав сніг, стікав до щік, і здавалося, всі заплакали отут у дивний спосіб. Грубник Самійло подивився на ігумена, наче щось хотів сказати, і той не витримав широкого, запитального погляду. Кивнув і натужно розтулив вуста:
— Починайте!
Вітер знову закинув у келію сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря, і той озирнувся.
— Коли буде так мести, — сказав недоречно, — то завтра світу не побачимо…
Двійко лопат м'яко увійшло в грунт, пробивши замерзлу шкірку, і обережно відклали набік по купці землі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166