тко карбуючи слова: хотів, щоб його чули.І в мене, і в Полікарпа, і в людей, що стояли тут, розширилися від здивування очі, бо непокірний велетень, котрий недавно розмахував страшною ломакою, покірно пішов, ведений слабосилим ченцем.— Чудо! — вигукнув мені під вухо Полікарп. — Люди, чудо ви бачите!Він упав навколішки, а за ним і всі. Мусив уклякнути і я, хоч, як завше, сумнівався. Тим часом Лаврентій вів біснуватого за руку, вільною рукою Прокіп витирав рукавом подертої сорочки чоло. Вони рушили до кузні, за ними й ті, хто мав нагоду все спостерігати. Широкоплечий і низькорослий коваль виступив із чорного нутра кузні, став на порозі і надчікував.— Закуєш його в пута: ноги й руки, поклади залізо на шию! — наказав трохи урочисто Лаврентій.Прокіп покірно поставив перед собою руки, і коваль почав накладати на нього вериги.Полікарпа з нами вже не було, він побіг до монастиря ще від двору біснуватого: Лаврентій щось шепнув перед цим йому до вуха.— Чим зумів привернути його, брате Лаврентію? — спитав я в ченця, поки біснуватого заковували. — Надто швидко заспокоївся…— У щасливий час молитву сотворив, — покірливо сказав Лаврентій.— Якому ж святому молився? — спитав я його в тон.— Усім, — відповів Лаврентій. — Я сподіваюсь, брате, що цей чоловік хутко одужає.Я засумнівався. Знав-бо печальну долю біснуватих, яких приховували у темній печері; вони там металися на чепі, кричали й просилися, вили й проклинали себе та світ: упокорювали їх, окрім молитов, ще й батогами. Мені завжди боліло серце, коли чув я, як свистять батоги і як кричать, наче поранені звірі, біснуваті. Не раз бачив я їхні болющі, страдницькі очі, і дивні думки приходили мені до голови: чи не такими очима дивився на цей світ і Христос? В печерах вони й умирали, а тіла їхні закопували в землю, як стерво. «Навіщо бісові, — думав завжди я, — вселятись у хворий та убогий розум, замалий він тут матиме пожиток: біс — це думки, помисли й похотіння наші, звернені на зло, це лихі вчинки й зачини. Через це біс оселяється охочіше в головах розумних та здорових, хоч не минає благих та дурних. Біс — це невидиме неосягнення, чого й не торкнеш. Небо й пекло, — гадалося мені, — мають осілля у душах наших, в яких іде вічна й невситима війна». Ті ж болющі й страдницькі очі, що їх бачив я в біснуватих, можуть бути тільки в людей, що стоять осторонь такої війни: не про добро та зло вони мислять, а про звільнення. Про зло и добро думаємо ми: здорові й неупосліджені, і через те такі ранимі перед нечистим наші душі. Я думав про це довгими самотніми вечорами, коли простоював на молитві перед образами; такі думки вклинювались між мої молитви, і я не гнав їх — були вони благі. Витікала відтак із мене мислена течія, скеровував я її до неба, де стоять такі сонячно-блакитні колодязі! «Це тільки тут, на першому небі, — думав я, — колотяться хмари, громи й блискавиці — відбиття пристрастей наших; вище — тільки ясне безмов'я. Пристрасті ж людські — похідне нашого призначення і усього життя земного. Адже той, хто ходить по земній тверді, не тільки ріже плугом землю, але й блискає мечем, не тільки кидає в землю піт свій і вирощує зело, котре втримує це життя, але те зело грабує й топче». Коли навідували мене такі думки, тонкою й прозірчастою ставала моя душа й наливався я блакитним вогнем, джерелом якого було небо. Ясність у мозку уподібнювалася до тонкого й невгамовного болю; можливо, моя душа в такий спосіб плакала, адже нелегко їй, одягненій у важку й неповоротку одежу тіла!…
Біснуватого вже закували у вериги: руки й ноги, а на шию наклали широкого ремінного паса, від якого тягся ланцюг. Лаврентій узяв того ланця в руку.— Чи був ти колись у монастирі Печерському? — голосно й урочисто спитав Лаврентій. — Чи знаєш братію, що там мешкає?— У монастир я заходив, але братії не знаю, — сказав біснуватий розсудливо, і юрба з інтересом слухала.— Хто ж ті, що їх боїшся? — так само голосно спитав Лаврентій, начебто забувши, що біснуватий тільки п'ятьох святих називав. Тепер же він назвав першими ігумена, Лаврентія і Полікарпа. Він назвав Святошу, Єремію, Матвія, Афанасія, Микиту, Агапіта, Григорія, Марка, Теофіла, Федора і його посередника Василя, Алімпія і Спиридона, навіть мене не забув. Він називав імена іще й іще, і було всіх тридцять три. Лаврентій при цьому світив радісною усмішкою, а біснуватий аж голову понурив.— Оці тридцять три, — сказав він глухо, — можуть одним словом вилікувати чи прогнати мене.— Зачинимо тебе в печері, і так звільнишся! — прирік Лаврентій.Біснуватий звів голову, очі його блиснули.— Яка мені користь, коли лікуватимуть мене мертві? — сказав він твердо. — Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведіть мене до живих ченців.Лаврентій смикнув за ланцюга і повів. Велетень ішов розважно, біля нього ступав Лаврентій, а ззаду, на відстані, — гудлива, як рій, юрба. Я ж ішов позаду, здавалося мені, що химерне дійство грає
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85