ліцейською підводою до Давиденків.
Ми ватагою теж побігли слідом за ними побачити, що вони там робитимуть.
Але нас, звичайно, не те що до хати, а не пустили й на подвір'я (кучер-міліціонер), і ми стояли на вулиці, мовчки спостерігаючи за діями приїжджих. А ті в супроводі Задорожного, дядька Грицька й Параски походили подвір'ям, на городі, побули в старенькій повіточці Давиденків і, нарешті, зайшли до хати, яку відімкнув дядько Грицько Стовбун.
У розбите від дороги вікно нам було видно, як слідчий з міліціонером заглядали в піч, під піч, під піл і лави, як дивились щось у горшках, нишпорили скрізь.
Затим усі вийшли в хатні двері, і невдовзі їхня розмова почулася на хаті, під трухлявою солом'яною покрівлею.
Ми переглянулись між собою.
– Що вони там шукають? – прошепотів поруч мене Іван Крупка.
– Я чув, Вірка й Михайло на хаті убивали людей, – так же тихо пояснив йому Микола Царик, кутчанин Давиденків.
– Тю, дурний! – обурився хтось із гурту. – Це ж треба людину туди стягти, щоб убити. Таке мелеш…
– Я не мелю, а кажу те, що чув, – огризнувся Микола.
– Тихо, ви! – обізвався хтось до них позаду. – Он уже йдуть.
З сінешніх дверей хати справді вийшли Задорожний, товстий міліціонер, слідчий з Параскою і останнім – Грицько Стовбун. В руках у нього були коротенькі дошки, схоже, – клепки з діжки, і молоток. Він підійшов з ними до розбитого вікна й наглухо забив його тими дошками. Потім замкнув хату висячим замком, віддав ключ Задорожному, всі сіли на підводу й поїхали назад, до сільради.
Ми побігли слідом. Худющі й голодні, а побігли, бо хотіли все знати, все нас цікавило, навіть найстрашніше.
І ось ми знову біля сільради. Стоїмо навпроти дверей, кроків, може, за тридцять. Захекані, хапаємо ротами вечірнє повітря. Чекаємо. Дивні, наївні. Чого ми чекали? Щоб побачити, як міліція забиратиме Давиденків? Цієї найнеприємнішої і найогиднішої у нашому житті картини?
Та не усвідомлювали ми тоді цього. Ждали.
І діждалися.
їх із зв'язаними назад руками вивели з сільради по черзі. Товстий міліціонер – Михайла. А той, що приїхав верхи, – Вірку. Посадили обох посеред вимощеного сіном міліцейського воза одне до одного спинами і від пояса до пліч міцно обкрутили вірьовкою.
– Щоб не втекли в дорозі, – мовив хтось із хлопців за нами з Іваном, хоч і так усім це було зрозуміло.
Вірка з Михайлом, як вийшли з сільради, похнюпивши голови, так і не підводили їх, не дивилися ні на кого, ніби голови у них не поверталися, а очі нічого й нікого не бачили.
Про що вони думали? Чи усвідомлювали свій вчинок?
Мовчали. Не плакали, не просилися. Не протестували, коли їх грубо обмотузовував молодий міліціонер, немов оніміли. Немов утратили всі людські почуття.
Мабуть, воно так і було, коли зважились на цей нелюдський вчинок.
Мені їх було не жаль. Спитав про це Івана.
– І мені, – прошепотів він.
На диво, ніхто ні з нас, хлопців, ні з дорослих, які стояли за нами, не висловили свого обурення криками і прокльонами на адресу Давиденків. І цим, мабуть, більше висловили свою зневагу до них.
Також, на диво, мовчки вели себе й міліціонери та наше сільське начальство, що вийшло слідом за ними. Ніхто нікому не сказав ні слова.
– А де ж слідчий? – поцікавився хтось нетерплячий.
– Вийде ще, – заспокоїв його якийсь всезнайко.
Зв'язавши Вірку й Михайла вірьовкою, молодий міліціонер по-хазяйськи перевірив вузол, чи міцно затягнутий, і в одну мить скочив на свого коня, що стояв поряд із возом біля тину.
Майже водночас спритно стрибнув на воза, ближче до кучера, і міліціонер-товстун, злегка штовхнувши його рукою в плече.
Кучер мовчки торкнув коней віжками, й ті одразу ж рвонули з місця риссю.
Так же рвучко зірвався за ними й кінь молодого міліціонера.
– Значить, слідчий залишиться у нас, – тихо мовив Іван.
Я мовчки кивнув йому на знак згоди головою: напевне, що так.
Мовчки дивилися услід підводі і вершнику голова сільради Задорожний, голова колгоспу Муляренко й дядько Грицько Стовбун. Навіть Параска, стоячи поруч з ними, не вимовила жодного злого слова услід своїм кривдникам – Вірці й Михайлу.
Все відбулося в суворій тиші теплого травневого вечора.
І лише тоді, коли ні міліцейського воза, ні міліціонера-вершника не стало видно за вигином вулиці, за нашими з Іваном спинами хтось зітхнув і проказав:
– Не бачити їм більше свого села.
Сказано було так, що я не міг розібрати, – із співчуттям сказав чоловік чи з осудом.
Оглянувся. Кроків за два від нас стояв зіщулений, зарослий густою сивою щетиною поштар дядько Пантелій із старою, напівпорожньою сумкою через плече, в якій носив листи й газети.
Ми зустрілися поглядами, дядьків був сумний і винуватий.
– Немає, – таким же, як і перед цим, тихим голосом сказав мені цей добрий, лагідний чоловік. І одразу ж, уже вкотре, додав заспокійливо: – Та ти не журись. Як буде – я обов'язково принесу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77