І сама від себе, як мати, і батьків наказ виконувала. Як прощалися ми з ним перед відправкою в тюрму (ледве дозволили в міліції), поцілував він нас обох, а матері наказав: «Бережи мені сина, Тетяно!»
На любов і добрість матері я теж відповідав любов'ю і добрістю. Слухався її в усьому, допомагав чим міг, жалів, коли приходила стомлена з роботи, втішав-, коли плакала. І теж ділився з нею чим міг. Ось і тепер, відколи задощило і мати вдома, їй не дають у колгоспі пайка, то я щодня приношу свою скибочку хліба зі школи. Чай випиваю так, без хліба, а хліб – додому. Мати сварить, їж, мовляв, сам, а я – ні, ділюся з нею.
Сьогодні теж приніс тоненьку скибочку і поклав під полотняною хусткою на столі. Звичайно, не наїмося ми нею, але нехай хоч запахне хлібом у хаті.
В ці дощові дні, коли мати дома, вона нашукує на городі щавлю, лободи, кропиви, кидає кілька квасолин (знайшла десь у запічку вузлик) і варить сякий-такий борщ. Власне – це не борщ, а зелений суп, і ми його їли з тією скибочкою хліба на двох. Мати каже, щоб у животі попарилося та кишки не позсихалися.
– Обідати, то й обідати, – згоджуюсь я. – А тоді «Кобзаря» почитаємо, ми вже давненько не читали.
– А чого ж, почитаємо, – підтримує мене мати і злазить із печі.
Мати в мене неписьменна, через бідність не ходила жодного дня до школи. Єдине, чого навчив її батько – це розписатись. І те вона робила з великою потугою. Але слухати, як хтось читав книжки, дуже любила. І переживала дуже, коли в книжках було комусь погано. А коли я читав їй Шевченкові «Катерину» і «Наймичку» – слухала з повними очима сліз. Тоді я переставав читати й казав: «Плачеш – більше не буду!» Мати хутенько витирала сльози кінчиком хустки й виправдовувалась: «Як воно само плачеться».
Тільки-но мати ступила на долівку, як мимо наших вікон хтось пройшов, потім рипнули сінешні двері, і в сінях загупало.
– Хто б це до нас у такий дощ? – повернулася вона до хатніх дверей.
Двері ту ж мить відчинилися і поріг переступила промокла, забрьохана старша Гальчина сестра Параска. Велика хустка – по самі очі, худа, зсутулена, не дівка, а стара жінка. Зайшла, привіталася, і в плач.
– Ой, тіточко-голубочко, мати просить прийти до нас, наш батько вмер. Поможете обмити.
У матері опустилися руки:
– Помер? Та як же це?
Параска схлипує, витирає сльози з очей.
– З голоду вмер. Він же сам нічого не їв, де що заробить – все нам приносив. Лише курив батько. Висох – одні кістки. Як він ще на ту роботу ходив – не знаю.
– Царство небесне його душі, – хреститься до ікон У кутку мати. – Гарний був чоловік, роботящий. Ех, голод, голод проклятий, всіх у могилу покладе. – Потім до Параски: – Зараз прийду.
Параска дякує і йде з хати, бо їй ще треба кликати жінок-сусідок.
За звичаєм померлу людину у нас обмивають теплою водою жінки. Обмиють, одягнуть у свіжу білизну, щоб на той світ відходила чистою.
Посьорбали ми борщу нехотя, мовчки, мати запнулася чорною хусткою й пішла, пообіцявши мені не затримуватись.
А я знову на піч, під комин, і очі у вікно напільне, чи не перестав дощ. Іде. І впертий же! Хоч би перепочив трохи, дав змогу поховати Гальчиного батька. Бо як же нести чоловіка на кладовище під дощем?
От і залишилася Галька без батька. І мені стає страшно. Адже й зі мною може таке статися й, може, сталось уже? Коли той лист був, в якому батько про свою хворість писав? Тижнів зо три тому. А це немалий час. За три тижні хвора людина може тричі вмерти.
За страхом приходить жаль, бере мене в свої обійми й поволі-поволі стискує всього. Я опираюсь, я пручаюсь, щоб вирватись, але жаль робить своє. Від його міцних обіймів у мене дере в горлі, поколює в носі, а на очі напливають сльози. Ще мить – і я б заплакав.
Та раптом відчув на собі пильний Погляд. Зводжу зволожені очі на портрет Шевченка. А-а, це ви, дядечку Тарасе? Вибачте за неувагу. І за слабкість, яку проявив. Мало не заплакав. Багато у мені жалю зібралося. І за те, що «Кобзаря» вашого не читав – вибачте. Так сталося. Іншим разом неодмінно почитаю.
Поки я подумки говорив з мовчазним Шевченком, виливав йому свої болі й жалі, хату наповнювали вечорові сутінки і повагом умощувалися по кутках на ночівлю. Вони й навіяли на мене сон, я задрімав.
Як довго спав – не знаю, але прокинувся від скрипу сінешніх дверей, і в хату зайшла мати.
– Плаче Галька? – запитав я її.
– Аякже, всі плачуть, – відказала мати, скидаючи з себе мокру хустку й сачок. – Завтра ховатимуть. Хоч би дав Бог дощ перестав.
Більше ми про це не говорили. І ні про що не говорили. Так мовчки й полягали спати під шум дощу за вікнами.
Передрімавши, я, мабуть, далеко відігнав від себе сон і тому довго не міг заснути. Лежав з розплющеними очима й дивився в стелю, чорну як ніч за хатніми вікнами. Потім заплющував їх і лягав боком. Спершу на лівий, потім на правий. Крутився, а сон не брав мене.
Чого ти там крутишся? – обізвалася крізь сон мати – Спи вже, давно пора.
Я й сам знав, що пора, але нічого з собою вдіяти не міг. Не спалося, хоч очі виколи.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77