вано вийшов горбатий Антон Дробот, хворобливий хлопець, що жив на нашій вулиці, тільки не од вигона, а в глиб села, від кладовища. Був він моїм однолітком, але вчився в паралельному класі. Часто гуляв з нами, кутківськими хлопцями, грав у жмурки та інші забави, а коли втомлювався бігати, ставав осторонь і спостерігав за нами. У нього ще був менший брат, котрого він глядів і водився з ним скрізь.
Жили Дроботи, як і всі ми на кутку, нужденно, а Антон ще до того й часто хворів. Надто подався він цієї весни, потерпаючи від недоїдання. Ходив блідий, з глибоко запалими очима й синіми жилками на скронях. І горб почав ніби меншати, став гострішим.
Що робив Антон за крамницею, чого шукав – не знаю, і питати не хотілося, бо його тільки зачепи, тоді не відчепишся, коли ж я до Грицька піду.
Та Антон сам зачепив мене, поцікавився, чи не знаю я, чого зачинена крамниця, чому Аполлінарій і досі не відчиняє її.
– Не знаю, – байдуже відказав, щоб він більше не питав у мене нічого.
Та Антон, мабуть, не звернув на це уваги, підступив до мене ближче і, оглядаючись довкола, чи немає поблизу нікого, таємниче заговорив до мене:
– Ех, ти! Живеш біля крамниці і нічого не знаєш. Та його ж посадили, Аполлінарія. Приїхала вночі міліція, забрала – і в тюрму.
Мене роздратувало оте його «вночі» і «в тюрму». Навіщо зайве патякати, коли не знаєш.
– Звідки ти взяв? – глянув на нього сердито.
Але Антон був спокійний.
– Від дядьків почув на бригадному дворі.
Неподалік від Антонової хати подвір'я колгоспної
бригади, де конюшня, вози, плуги та борони, куди завжди сходились на посиденьки та перекури дядьки з нашого кутка.
– І нічого твої дядьки не знають! – заперечив різко Антонові. – Не вночі Аполлінарія забрали, а вранці, і не в тюрму, а в міліцію, він їм для якогось діла потрібен, потім відпустять. – Мені справді дуже хотілось, щоб його відпустили.
Антона здивувало моє заперечення.
– А тобі звідки це відомо? – Він стояв навпроти і пильно дивився на мене запалими очима, а ніздрі його довгуватого носа роздувалися в якійсь незвичній напрузі, немов він до чогось принюхувався.
– Нізвідки! – відрізав я. – Кажу, значить знаю! Краще від тебе!
Така моя рішучість, мабуть, переконала Антона, бо він одразу ж перевів розмову на інше, запитав, чому я так пізно повертаюсь зі школи.
Сказав правду: вчитель залишав після уроків.
– За що? – поцікавився далі Антон. І занудливий же хлопець, все хоче знати.
Але тут я вже не міг сказати йому правди, збрехав, що не виконав домашнього завдання.
Антон повірив і раптом зовсім несподівано для мене запитав:
– А що у тебе в шанці? Хліб?
Я аж рота розкрив від здивування.
– З чого ти взяв? – питаю.
– Пахне, – відказав Антон. Голос його тремтів. – Я одразу почув. – І почав просити: – Дай хоч на раз укусити.
Так он воно що, он чого в Антона роздувалися ніздрі, він почув із шаньки запах хліба.
Мені стало жаль його. Адже я знав, що таке не їсти хліба, не їсти нічого взагалі. Самого звечора і сьогодні зранку доймав голод. І якби не Павло Іванович, і зараз би мучив.
Мовчки пересунув на шлейці шаньку зі спини до грудей, дістав з неї дорогоцінний ячний окраєць, щоб відламати трохи Антонові. Антон же, здалося мені, аж затремтів увесь, побачивши окраєць у моїх руках, жадібно зітхнув, переступивши з ноги на ногу в забрьоханих до халяв чоботях.
– Де взяв? – кивнув мені головою.
– Учитель дав, Павло Іванович, – признався я. – Пригостив обідом і дав цей окрайчик.
А потім… Потім сталося несподіване. Я ще не встиг відламати від окрайця шматок, як Антон з дивним,_ нерозбірливим вигуком кинувся до мене, вихопив хліб з моїх рук своїми довжелезними кістлявими руками й кинувся бігти від мене стежкою, розбризкуючи навсібіч рідку грязюку.
Я спершу розгубився, стояв якусь мить заціпеніло і не знав, що робити. Та коли раптом згадалися слова Павла Івановича, сказані ним Сімі Иванівні: «Одріж йому трохи хліба, щоб було чим повечеряти з матір'ю», – схаменувся й гукнув услід Антонові:
– Так же нечесно, Антоне.
Та на Антона це не подіяло. Він, я побачив, вкусив, біжучи, з окрайця й помітно віддалявся від мене. Біг важко, плутаючись у довгому пальті, яке теліпалося на ньому, мов на кілку.
– То ти, значить, так? – гукнув я йому вдруге. – Ну, начувайся ж!
Менший і спритніший від Антона, я одразу прикинув, що дожену його, а там… Там не знав, що з ним зроблю.
Запихаю шапку за полу свого старенького піджака, з блискучими від витирання носа рукавами, й щодуху припускаю за Антоном. «Ах ти ж безсовісний! – лаюсь подумки йому вслід. – Ах ти ж свиня така!»
Це робить мене сердитішим, я прискорюю біг.
– Стій! – гукаю Антонові. – Стій, бо гірше буде!
Антон оглядається, я бачу, як він жує на бігу хліб і старається бігти з усіх сил.
Та дарма. Я біжу швидше, віддаль між нами помітно скорочується. Я чую, як він важко дихає, бачу, як йому заважає бігти довге пальто.
Наздогнав я його якраз навпроти нашого городу, обсадженого ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77