ться ревізіонізмом. А лівий опозиціонер Петро, у свою чергу, дізнається, що лівий опозиціонер Іван компрометує ленінські ідеї.
І в результаті виходить, що за мінімальний період найпершим ворогом правого демократа Івана є не лівий опозиціонер Іван і навіть не лівий опозиціонер Петро, а правий демократ Петро, який, у свою чергу, більше всього на світі ненавидить не червоний колір, а жовто-блакитний – тільки у виконанні правого демократа Івана. Аналогічну ситуацію ми зустрічаємо в рядах колишніх лівих. За твердженням лівого опозиціонера Петра, виходить, що ленінське вчення в устах лівого опозиціонера Івана – це абсолютна ахінея. А лівий опозиціонер Петро – просто падло, вибачте на слові, звичайно ж, у версії лівого опозиціонера Івана.
Загалом, глядач повністю заплутався і подавився уламками право-демократичних і ліво-ревізіоністських ідеологій. Чого і треба було досягти.
Хух! Я, здається, відчуваю втому. Що вже казати про присутніх у залі.
Тим часом Адам Колосальний, театрально закинувши голову, ліву ногу на праву ногу і закотивши очі під лоба, терпляче чекав свого часу виступу. На його обличчі була написана вселенська нудьга. Час від часу він потирав вказівним пальцем лівої руки свій римський профіль і міняв ногу: закидав праву ногу за ліву. Ви помітили? В нього теж чергувалося: ліве-праве, праве-ліве. Однак смію Вас запевнити, що політики воно аж ніяк не стосувалося.
Здається, співчували публічному кривавому побоїщу правих демократів між собою і лівих опозиціонерів (теж між собою) тільки чесний Смирнов і наївний Печеніг. їх дуже розхвилювало те, що відбувалося. Це ніяк не вкладалося в їхні світоглядні схеми. Вони були переконані, що бій треба вести строго за правилами, не бити своїх та ще й нижче пояса. Нарешті було змінено декорації. Зі свого стільця встав улюбленець дам і взірець для джентельменів Адам Колосальний. А це вже зовсім інша історія. Як тільки він підвівся і труснув чорними кучерями, в залі прокотилася заспокійлива хвиля.
Колосальний почав віршами. Віршами і закінчив. (всередині теж були вірші. Перед очима провінційного глядача за кілька хвилин промайнула історія України – цієї чорнобрової, стрункої дівчини, яку кожен зустрічний негідник хоче звабити. Ось перший. Він торкається ніжної істоти своїми брудними лапищами, а вона опирається, опирається. Та де їй! Негідник ґвалтує її, ґвалтує, ґвалтує… (В залі всі завмирають). А потім кидає її на роздоріжжі… А вона піднімається і йде по цій дорозі вся в сльозах, розпатлана, змучена… Сідає на березі річечки під кущем калини і починає співати… її спів ллється безкрайніми українськими просторами… Дівчина підводиться і з гордо піднятою головою іде по дорозі уперед. Іде, іде, іде… І зустрічає ще одного звабника. Він теж простягає свої лапища до білого тіла… (Усіх охоплює специфічне напруження). Він здирає з неї намисто, і воно розсипається по запиленій битій дорозі… (Жінки у залі ковтають валідол або нітрогліцерин). Дівчина (тобто вже не дівчина) опирається, кричить, але її ніхто не чує… Третій негідник робить не так, як перший і другий. Він пропонує їй одружитися. Вона, нещасна, погоджується. Приходить у його дім, а там – цілий гарем таких само знедолених – білих і чорнявих, веснянкуватих і смаглявих жінок, кирпатих і носатих… Однак вона знайшла в собі сили покинути свого полігамного чоловіка якраз у той момент, коли він, п'яний, у білій гарячці починає битися в судомах біля свого білого дому. Вона вийшла на дорогу – вільна і незалежна – і з гордо піднятою головою почала свій шлях спочатку…
Зал вибухнув оплесками. Це не сподобалося М.Разіну. Він нервово зайорзав на стільці. А зал усе плескав, плескав… І навіть кричав «Браво!»
Смирнов і Печеніг теж плескали. Й Ідея Іванівна. І дядечко Ґіві. І тьотя Роза. Тільки дяді Борі не сподобалося. Ну й біс з ним. Він усе одно не голосуватиме.
Але тут сталося дещо не за сценарієм. Точніше, не за сценарієм розпорядника зустрічі, зате за сценарієм однієї підступної особи. І ви, дорогі мої читачі, вже встигли здогадатися, хто за цим стоїть.
Із залу до сцени стала пробиратися особа жіночої статі з пакунком на руках. Біля сцени вона розгорнула пакунок, а там було справжнісіньке немовля. Жінка невизначеного віку заридала:
– Людоньки добрі! Ви подивіться! Це ж він (жінка показала на Адама Колосального) мене спокусив, зробив мені дитя і кинув!
Зал обурено зашепотів. Адам Колосальний від несподіванки втратив голос. Він відкривав і закривав рота, як риба.
– Подивіться на цю крихітку! Воно ж беззащитне, голодне! Байстренятко моє ненаглядне! А його таточко красується по столицях і по закордонах…
Побачивши, що до неї
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60