– спитала мати в дочки.
– Про мене, мамо, йдіть собі заміж хоч і сьогодні,– сказала дочка осміхаючись.
– Цур дурної-навісної! Хіба ж я оце за себе говорю? – сказала мати.
– А то ж за кого? – спитала дочка.
– Та за кого ж пак, як не за тебе!
– За мене?.. Як за мене, то не знаю,– сказала дочка, закопиливши спідню губу.
– А хто ж повинен знати, як не ти? Це ж твоє діло, а не моє. Мені з твоїми женихами не жити. Чи вже ж мало їх до нас навідувалось?
– Та мене ж, мамо, хвалити бога, ніхто не об'їхав білим конем,– сказала дочка, – але, мамо, сказати по щирій правді, моїх женихів хоч по сім за цибулю продавай на богуслав-ському ярмарку, та й то ніхто не купить...
– Ну, це вже твої вигадки! Не всіх таки продаси по сім за цибулю. Вже одного академіста Балабуху не продаси й за сім цибуль.
– Я б, мамо, його й дурно оддала, аби він тільки не їздив до нас, одчепився од мене.
– Але й вередлива ж ти,– нема де правди діти. Балабуха чоловік вчений, займе добру парафію, буде благочинним, а може, і прото-єреєм.
– Про мене, нехай буде й архієреєм: коли ж, мамо, в його такі губи, що неначе він все чогось з людей кривиться.
– От і вигадала. Які ж у його губи? Такі, як в усіх людей.
– Коли ж, мамо, як він сміється, то якраз так, наче титарева коняка сміється до нашого рябого коня. А що вже гордий та гоноровитий!..
Не встигла Онися скінчити розмови, як за двором затарахкотів віз. Загавкали собаки й кинулись за двір. Мати й дочка вибігли з кімнати в світлицю й кинулись до вікон. В ворота в'їжджав богуславський візок, обшитий лубками. За двома кінськими головами та шиями в шлеях було видно здорову постать академіста Балабухи. Балабуха сидів на візку, неначе копиця сіна, в літній синій шинелі з таким довгим коміром, що він закривав його широку спину й теліпавсь позад візка, закриваючи колеса сливе до маточин. Візок став під коморою. Балабуха взявся обома руками за полудрабки й майнув на повітрі, задираючи ноги через полудрабок. Візок залущав в його руках і розігнувся, як личана колиска.
– Ой паничу, помаленьку злазьте, бо воза поламаєте! – сказав погонич, оглядаючись.– Знов нас батюшка лаятимуть, як лаяли за того воза, що ви розтрощили торік.
– Розкажи своєму батькові! – сказав Балабуха й, закинувши ноги через полудрабок, скочив додолу, його здорова, важка постать аж гупнула, неначе хто кинув на землю лантух пашні.
– От тобі на! – сказала Онися, заглядаючи в вікно,– за вовка промовка, а вовк у хату.
– Йди, дочко, та причепурись! – сказала мати,– надінь товсте намисто та квітки на голову.
– Намисто надіну й квітки надіну, а Ба-лабусі, надісь, дам гарбуза, – сказали Онися, сміючись і втікаючи в кімнату.
– Годі, моя дитино, гарбузувати! Треба ж колись будлі-кого покохати та й заміж піти,– тихо промовила мати.
Балабуха стояв коло воза, а йому під ноги кидались, як скажені, три собаки. "Наймичка вибігла з ломакою й прогнала собак. Бала-буха, ледве соваючи ногами, посунув до хати. В сінях він зняв з себе шинелю й картуз і кинув на довгу скриню; потім витяг з кишені червону хустку, висякав носа й пішов в світлицю.
В світлиці не було нікого. Балабуха знов витяг з кишені хустку, нащось знов втер носа, гричі кашлянув і почав тихою ходою ходити по світлиці од кутка до кутка, поглядаючи то на двері в кімнату, то на свої широкі, на корках, чоботи, пошиті «в рант», як тоді казали. Світлиця була просторна, з малими вікнами на чотири шибки. Дві стіни були суспіль завішані образами, неначе іконостас. В одному кутку висів під самою стелею здоровий образ печерської богородиці, в другім кутку – почаївської. Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники, розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взор-цями. Під самісінькою стелею висіли, суспіль один коло другого, великі образи, а під ними висів другий рядок трохи менших. На стіні коло дверей на картинах чорніли постаті якихось архієреїв та ченців в клобуках та мантіях. Картини висіли навіть над дверима. На тій стіні, де були двері в кімнату, висів здоровий, під саму стелю, килим. На килимі були виткані не квітки, а якісь дуже ясні, ніби квітчасті плями або червоні та білі латки, а кругом їх замість листя вились якісь ніби курячі та гусячі лапки. Тут стояла проста канапа, прикрита килимом. Кругом світлиці стояли прості, непомальовані, з високими спинками стільці, білі, чисто вимиті. В кутку коло порога стояла шафа з скляними дверима, на два ета-жі, помальована синьою фарбою. За скляними дверцями стояли чудернацькі пляшки та жбани. На дверях був намальований Авраам з здоровим ножем в руках, що налагодивсь заколоти на жертву Ісаака, а на других – козак-запорожець з пляшкою в одній руці й з чаркою в другій.
Балабуха на самоті роздивлявсь на картини, хоч він бачив їх вже й не раз. Його голова трохи не доставала до сволока й неначе одпочивала на широких плечах. Необстрижені волоски на висках закручувались кучерями, неначе гарний смушок. Густі, але не товсті брови на узькому лобі неначе висіли над темними ясними й незвичайно спокі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18