В тебе ж є твоє там справа — косметичне!), а тоді подивимося, що там пригряде до нас…
У нас трьох зараз щось штибу дєвічніка, чи як там називають такі шняги в російських перекладах американських кінів. Івона незабаром вийде заміж за французького католика — таке І миле створіння з бретонським акцентом і рудуватим волоссям. Вона дуже вдало розвела його стосовно власної цнотливості і позбавила його цнотливості реальної, після чого порядний католик («Ой, ні, до весілля — жодної близькості!!!») з превеликою радістю трахався з нею по варшавських громадських туалетах чи бутіківських кабінах для примірки. Таке світлооке щастя, на 2 роки молодше за неї, після котрого всі мої гіперсексуальні 30-річні дружбани здаються Івонці старим клоччям. Ну, що ж поробиш. Комусь подобається почуватися педофілкою — то лише справа використання ресурсу моделей сексуальної поведінки. А наразі нам просто весело.
Тепер у нас на всю катушку фігачить саунд-трек до SNАТСН . Дівки грюкочуть якимось пляшками, щільно курять і протестують проти мого відкривання вікон — їм, бачте, холодно. Я особисто не вживаю цигарок (хіба що з канабісом, та й то на маївку яку-небудь), тому мені до сраки, проти чого вони там собі протестують. Я відкриваю настіж вікно й одразу ж кричу двом гарнявчикам, що втикають на тротуарі біля кав'ярні:
— Мучачіки, по чім сьогодні куннілінґус?
Гарнявчики сахаються, дівки регочуть.
— Бачила мій веселковий прапор ? — кажу Івонці.
— Нє-а! В тебе є?
— Є! І знаєш, де я його купила?
— Де?
— Під стінами Ватикану!
— Опа-па… — Івонка ще десь зо два роки тому свято вірила в те, що вона — лесбійка, і що до смерті житиме з дівчинкою-баскетболісткою, вдвічі за неї більшою й ширшою, але дуже доброю. В кінці кінців Івончина орієнтація з'їхала в бік гетеросексуальної, а у дівчинки з'їхав дашок. Цікаво, чи заважає це у баскетболі?
— Там, знаєш, — продовжую я, поки Тома виглядає нових мучачіків, — дуже кумедна ситуація. Італійці дуже прогресивно ставляться до гомосексуальних шлюбів. А Ватикан, котрий і з нещасними презервативами ніяк не може примиритися, випадає від того в осад. Ясна річ — як же порядному римлянину пропустити нагоду подратувати Рара-Реорlе? От вони й вивішують на вітринах сувенірних крамничок, поряд зі статуетками Боженьки, той радісний прапорець. Всього-на-всього 5 Євро — і стільки радості! А ще просто собі люди на балконі, що виходить на стіни Ватикану, такі самі прапори вивішують. Вітрила сексуальної свободи в лице католицькому моралізаторству. О! — нарешті я дожвинділа той свій спіч.
— А мені Папа подобається… — якось винувато каже Івона.
— І мені! — каже Тома.
— Тю! Так, ніби я казала, що мені він не подобається! Він хороший, добрий, за винятком тих «але», про які… О! Мучачоси! Меченосці! Улю-лю! Фіу-віть! Киць-киць! На-на!
— Гиля-гиля! — й собі кричить Томка.
— Тихо, дурна, то ж відганячка, а не приманювання… — шикає Івонка.
— Іди, малесенький, іди, ми тебе в машинці покатаємо!
Малесенький перелякано озирається, а тоді раптом виструнчується і йде собі вздовж дороги з виглядом «а-мама-казали-з-незнайомими-не-говорити». Що ж, тим гірше буде потім. Тридцять вісім (я засікала) секунд Івончиної суґґестії, і це чорняве диво вже на нашому задньому сидінні. Бери — не хочу.
Власне, «бери» — то для Томи з Івоною, а «не хочу» — для мене. Якісь мене зовсім інші думки й бажання розбирають. Про гроші думаю я? Про порші з ягуарами? Про наш нетривкий гедонізм чи про більш-менш постійний екзистенціалізм (зрештою, суть є одно)? Чи просто про все й одразу: думальний процесор ліпше не виключати, поки вентилятор не перегорів.
Кидаю погляд у дзеркало: Івонка катує чорнявчика. Дивно, я не помітила, коли вони з Томкою встигли поперелазити з місця на місце — тепер уже Томка розглядає свої зуби в косметичне штурманське люстерко.
— Не сумуй, — кажу їй, — сестро, за півгодини знайдемо й тобі м'ясце. У нас же гьорлз-паті сьодні, нє?
— Ну а нє! — намагається збадьоритися Тамара, їй, відов, теж той чорнявий гарнюк запав. ОК, зрозуміла, знайдемо тобі чорнявого, як хочеш.
— Га? — перепитує вона.
— 17 рочків. Піде? — я подумки перебираю свою картотеку.
— Піде… — несміливо, але з посмішкою каже Тома.
— Він, щоправда, цнотливий. В тебе бували цнотливі створіння зі смаглявою шкіркою й чорними очицями?
— На шість років за мене молодші? Не, Катко, не бували…Може, не треба?
— Та треба, Томко, треба. Що нам — втикати тут на дорогу і годинки дві-три катати Івонку з красунчиком?
— Ну… А це не стаття?
— Стаття-стаття! — передражнюю її. — Та ж підлітки ці тільки й мріють, як надрючитися до півсмерті, а потім збирати себе по частинах! — ой… відчуваю, що верзу вже щось не те, намагаюся спинитися, та не виходить:
— Зараз, Том, зачекай, я згадаю, де воно живе. Такий дуже гарний хлопчик з чистими й допитливими, як у мудрого песика, очицями, такий стопудово впевнений у своїй інакшого, так жаліється на світ, що його не розуміє…
— Като!
— Але в нього є одна фантазія… Він сказав… — я відчуваю, як мене, не дивлячись на відкрите вікно, починає пробивати піт…
— Като! Дивись, куди їдеш! Ти ледь їх не збила!
— …він сказав, що хоче, аби в кімнаті була одна-єдина червона лампочка під стелею і чорнота довкола. А ліжко щоби було велетенським. Яка похвальна інфернальність, га? Тільки де ж таку знайти? О, почекай! — я порпаюся у внутрішній кишені, витягаю телефон і знаходжу в ньому запис «араrtments» . Фігня, що вже коло півночі — клієнт завжди рулить.
— Алло. Марієлло, ви? Ой, вибачте, Маріанно. Марино, це Катакана Клей — я у вас винаймала помешкання десь місяць тому на Великій Житомирській.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55