Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.
— Чекаєте кого? — цікавиться дай.
— Ой, та вже ж скільки можна! — гнів мій непідробний.
— Ніяк не приїде, га?
— Угу. Ніяк… не поїде. — (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)
Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.
— Курва. — зовсім тихо кажу я.
— Ну, і не кажіть — понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.
— От уроди, — підтримую я. — Думає, як воно на мерседесі приїхало з Росії, то тут гаїшники — лохи, і їх можна собі просто так… (упс, ледь не сказала «через хуй кидати». Згадала про пальто і неперевершений мейк-ап на пиці. Хай трохи побитий снігом і дощем, але від того ніц не гірший — навіть іще сексуальніший. Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю…)
— Та нічо, він щас у мене пограється! Думає, я не знаю, скільки вони в Росії ментам платять? — мій дай починає розпалятися. Не думала, що в нього відсутня професійна солідарність. Хоча, скоріше, це — вияв її присутності.
— А ви тут що — отак стоїте цілий день? — підлизуюся я, — на морозі, на снігу мокрому? -(тут же до мене доходить, що два останні — поняття несумісні, але дай у цьому лажі не вбачає).
— Може, кави би десь випити зайшли, поки той мій гад паршивий з місця рушиться?
Він торопіє, але йому приємно.
— Та ні, — каже, я би з радістю, но не на службі.
— Розумію, — зітхаю я, — шкода.
— Але може… — раптом стрепенувся він, — десь вечерком? Ми з друзями в такий бар один тут ходимо, на Троєщині правда, но уютно. — йому ніяково, він тупить очі. Мамо, я зара заплачу.
— Хм, а можна! — радісно відповідаю я. — Тільки мені ще додому заїхати, перевдягтися там, все таке…
— Ну давайте. Я через час уже свобідний. То де?
— Давайте я сюди за вами, га?
— Ну… давайте! — дай реально не усвідомлює реальності того, що відбувається, чим я хутенько користаюся:
— То ви відпускаєте мене, да? Не надовго!
— Канєшно-канєшно, буду ждать!
Мені чутно вже лише його «буду», бо «ждать» перепискує пищалка моєї сигналізації. Я швидко, як циган на коня, заскакую на сидіння авто (Артим уже давно чекав коло дверей, ніким не помічений) і зовсім так акуратно, без будь-яких блок-бастерських шпарів по газам чи ревіння двигуна, виїжджаю на проспект. В дзеркальце заднього вигляду на мене сумно й ошелешено кругляться наївні очі мого безіменного героя…
— Може, таки заїхати за ним? — питаюся жалісливо в Артима.
— Ага. В барчик з ним сходити на Троєщині, водочки культурно попити…
Якийсь він злий. Іронізує. А мені от жалко пацана. На 20 гривень скільки водочки можна було купити, га?…


АВТОминет

Для любителей минета в кресле автомобиля.

Компактная помпа для небольших пенисов.

Питается от «прикуривателя».
— А якщо взагалі немає пєніса, то це так, ніби він — ну ду-уже маленький? — питаюся в дзеркала. — Бо я би собі таке купила. А можна і так купити, в якості цяці. Можна ж?
Про помпу — це така рекламка у квадратику. А взагалі, сайт, з якого я тирила матеріал для чергової безтолкової статті про сексуальне здоров'я (чи то пак, нездоров'я, бо ж писала про ненормальних ексгібіціоністів… а що — бувають і нормальні. Естети, бляха!) — дуже такий собі пристойний сайт. Я навіть багато чого нового собі прочухала.
— Като, будь пацаном, перешли, — просить мій дружбан Ґеник.
— Хуй тобі, — кажу я, — не дам, не перешлю. Ти про мої попередні глибинно-філософські роздуми сказав, що то — затаскана фігня нудотна, так?!
— Ну…
— Піздєц Ко…ну ! Зась тобі тепер про мій сєкс читати! Сиди в своєму офісі, сублімуй в кулачок, зануда!
Але все ж таки я Ґеника люблю і відсилаю йому той свій опус во славу невідомому Ексгібіціоністу. Хай хоч якось та й розважиться старенький — потрафило ж його на роботку в Управління Маркетингу. Він іще там із такою перепусткою заходить-виходить через турнікети, з електронною. І обід у Ґеня з півпершої до півдругої, так що ми з ним навіть не встигаємо як слід нажлуктатися пива. Клята система!
Довкола Ґеника нипають старі пердуни і пердунки, що на обід навіть не виходять про-смердітися, а поїдають тихцем свої зопрілі бутерброди з целофанових кульочків (я теж такі люблю. Але ніколи не маю своїх. Благо, мене всі жаліють, а потім я ще йду собі в жраківню яку-небудь і доганяюся кастрюлькою додаткової їжі. «Нє в коня кормі» — каже тато про мої 44 кілограми. Але я собі їм і не фиркаю).
Я люблю старих пердунів і пердунок. Вони добрі і чуйні. Не те, що напедікюрені стерви з нарощеним волоссям і знижкою на солярій. Такі з Ґеником також працюють, але бутербродів не дають, лахудри.
Так от, зараз, певно, якраз цієї миті, коли сонце повертає трошечки на захід, а зима примружує очі в очікуванні Стрітення, Ґеник отримує мого і-мейла з прикріпленням. Ось що він там прочитає:

ПОКАЖУ Я ТОБІ ОДНУ ГАРНУ КАРТИНКУ…

(ТА ТИ ЛІПШЕ ЗАПХАЙ МЕНІ РУКУ В ШИРІНКУ)
Вибачте, конєшно, за автоцитування пісні «Сашахуй!». Такі, холєра, в нас закони постмодернізму. А писати мені про ексгібіціонізм (від лат. Ех hibe о — виставляю), тож такий прийомчик нам якраз у тему. Щодо картинки (особливо там партнера в безобразному вигляді, а чи й своєї власної) — це в точку. А от до ширінки справа, зазвичай, не доходить, бо:
Ексгібіціонізм — DAS IST «достижение полового удовлетворения путем демонстрации полов ы х органов лицам противоположного или своего пола вне ситуации половой близости.
Отож відраду стає ясно: той дєд, що розкривав перед нами свій плащ Зорро, демонструючи своє «фу, шо це таке, ааа, біжим!!!» не являв собою жодної реальної небезпеки, крім суто анти-естетської.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55