— Він каже, що там забагато місцевих людей. Якщо ми вас пустимо, а їх ні, вони зчинять скандал і побіжать до нього жалітися. Треба би прийти в інший час, коли не було людей.
— Угу, ясно, — зітхнула я, але одразу ж подумала, що пустити нас, якихось уродів-туристів з України (нє, ну воно, звичайно, екзотика), а вірним не дати доступу до їхньої святині було би страшенним святотатством і дискримінацією. Великий Монах шарить, що робить. Не даремно ж він чухається тією своєю антеною. Проте Ніхал каже:
— Він попаде в пекло. Я знаю. От побачите. Не знаю, чи побачимося ми в пеклі з Великим Монахом, але Ніхал виносить йому вирок із такою безапеляційністю, що йому ліпше вірити.
Тим часом назустріч нам іде босоніж бабця-монахиня, старенька і потемніла від сонця й багаторічної аскези.
— А от такі попадуть у рай! — знову пророчить Ніхал. — Я знаю, я бачу!
Ми погоджуємося з ним. Я тут же пригадую собі слова нашого місцевого греко-католицького священика, що любив повторювати: «Дорога до пекла буде встелена монахами й священиками». Мене чомусь в дитинстві ці слова наповнювали життєвою енергією й вірою у краще.
Я дуже вперта особа. Мені важко відступати від своїх бажань. Навіть від геть дурнуватих. А тим паче від тих, що здаються розумними:
— Мені потрібен листочок зі священного дерева Бо, — кажу Аскольдові. — Пішли туди і будемо чекати, поки не впаде. Бо рвати його з дерева заживо — вандалізм.
Ми виходимо сходами догори, якісь люди за нашими спинами шпурляються дрючками в мавп, а їх тут купа — навіть рідкісні є, з чорними пичками.
— І це все в храмі! — цокає язиком і колише головою Ніхал. Він любить всіх тварюк і м'яса не їсть. Хоч і християнин.
В невеличкій ніші стовпилися люди. Там читатимуть молитву над одержимим. Ніхал з усією безпосередністю мочить жало туди, де нещасний чоловік труситься у жахливих конвульсіях. Втім, молитву відспівано — чувака попущено. Іди собі з миром. Відтак люди по одному підходять до дядечка (виглядає він саме як цивільний дядечко — у штанях і сорочці, здається), що читав над одержимим, кидають на пожертву копієчку чи кладуть квіточки, і дядечко пов'язує їм на руку білу нитяну мотузочку благословення. Ми з Аскольдом довго штовхаємося, хто перший (бо страшно і незручно, та ще й на нас всі так балушаться) і шукаємо по кишенях копієчки. В нас, як завжди, виявляється або замало грошей — що аж соромно навіть жебраку давати, то забагато — що вистачило би справити весілля на все село. Не, ми таки знаходимо копієчку, дядя бачить, що знаходимо ми її в Аскольдовій кишені, презирливо мене відпихає (чи то я мнітєльна просто?!), іде до Аскольда, в'яже йому ниточку на зап'ястя. Відтак я підставляю своє. Тоже в'яже — куди ж діватися. А люди стоять і дивляться на той перформанс. І багато хто з них посміхається до нас.
Ми поставали під деревом і чекаємо. Ніхал уже поперезнайомився з усіма охоронцями, і всім їм розказав нашу слізливу історію про двох прочан з України (де навіть колір революції збігався з кольором одягу буддійських монахів), що приїхали в таку дальню даль за омріяним листочком із Дерева Бо. Та й хто би з них подумав, що ця ідея стукнула мене по баняку лише сьогодні в обід?
— Я піду тут походжу, — каже Аскольд і йде полювати зі своїм цифровиком на бабусь-монашок і на жінок, що в молитвах простягають у себе над головою горщики з водою. Фоткає він усіх здалеку, тому все розмивається. Та ще й помалу темніє тим часом.
Я собі любесенько всідаюся на нагріту денним сонцем кам'яну долівку, скручую ноги в жалюгідну подобу пози лотоса і нахиляюся вперед, закривши очі. Цікаво, скільки я так просиджу. Довкола мене ходять люди, але, здається, не збираються мене виганяти чи реготати з мого положення. Я ж собі просто уважно слухаю спів двох жінок, що моляться, сидячи на підлозі за два метри від мене. Поміж інших, сінхальських, слів вчувається «Ом Мані Падме Хум». Мені стає спокійніше. Всі звуки стають одним. Відчуваю, як соплі відходять, виходять і — о, диво — таки зникають в Небутті. Більше вони до мене не повернулися. А молитися можна будь-якому Богові в будь-якому Храмі. Богу то тільки за приємність.
А от шнурівочка з благословенням у мене розв'язалася в ту ж ніч. В Аскольда також. Правда, я собі її сама перев'язала заново, так що вона вже четвертий місяць живе на моєму зап'ясті. І не жужить.
Того вечора ми не дочекали жодного впалого листа з дерева Бо. Нам сказали прийти на ранок, годинку на п'яту, коли довкола дерева прибирають старе листя. Ми ту годинку, ясен пень, проспали і приперлися аж під обід. Я знайшла собі якихось два діравих листочки (головне ж-бо не форма, а зміст! І навіть якщо воно не саме з цього дерева, головне — не фактаж, а символізм!!! Ну, це я так себе втішала по-аматорськи), Аскольд знімав красиві босі ноги жінок, що йшли до храму довгою процесією, і ми вже збиралися їхати далі на північ Шрі Ланки. Як тут раптом до мене вимахує руками Ніхал, підкликаючи підійти ближче до молільної місцинки. А там стоїть із білим конвертиком в руках той самий вчорашній цивільний поліцейський (не той, що зверху був, а той, що знизу розробляв для нас плани дій).
— От, — каже Ніхал, — у нього для тебе подарунок.
Вуйчик посміхається і простягає мені конверта. А там — ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ, РОЗКІШНИЙ, ІДЕАЛЬНО ЗАСУШЕНИЙ ЛИСТ ДЕРЕВА БО!!!
— Він, — каже Ніхал, — для себе його засушив. — І це точно з правильного дерева. На от, візьми, і подякуй йому. Він дійсно добрий чоловік.
Та й хто би сумнівався. Я тремтячими руками беру листочок, роблю пикою й долонями всі можливі жести вдячності водночас, відчуваючи при цьому дійсно щиру вдячність, і, як завжди, боячись, що вона видається нещирою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55