«Ірена Карпа «50 хвилин трави»»: ''Фолио''; Харків;
Аннотация
Ірена Карпа (справжнє ім`я невідоме). 23 роки, проживе ще невідомо скільки через свій вельми певний спосіб життя. «Дупа і уродка (…), прибацана тьолка…» — любить цитувати журналісти антоцію до першої Іреніної книги «Знес Паленого». Насправді все ще гірше: Ірена добра, розумна, виважена, гарна…
«Сиджу вечорами, плету макраме…» — зізнається вона в одному інтерв`ю.
Це неправда, що вона любить картинги, — вона пече яблучні пляцки. Неправда, що пірнає в Тихому океані з аквалангом, — вона читає дамські романи.
Ірена НЕ подорожує автостопом, НЕ фотографує заборонених яків в Гімалаях на Індо-Китайському кордоні, НЕ пише блюзнірських текстів для альбомів типу «Курва Кам Бек!» гурту типу «Фактично Самі», НЕ міняє життєвих поглядів і місць проживання, НЕ пише дисертацій з літератури, НЕ вживає жодних наркотиків, НЕ малює автопортретів, де зображений самий лише голий торс, НЕ поводиться нечемно, НЕ заключає мільйонних контрактів.
Ірена просто НЕ каже правди.
Ірена Карпа
50 хвилин трави

(КОЛИ ПОМРЕ ТВОЯ КРАСА)
— Мені так страшно… — Євка нервово потяглася за цигаркою. Та миттю впала їй з рук. Коханий байдуже дивився в інший бік.
— От ти знаєш, що вони з нас зроблять? — провадила вона далі. — Е ні, ти не знаєш, ти просто не хочеш знати… Бо тобі страшно, так?! — Євка рвучко обернулась до коханого. — Ти боїшся так, як не боявся ніхто з нас. Ти ВМІЄШ боятися, правда, Даню?
Він, здавалось, з неприємністю помітив її присутність, але заговорити не спробував.
— Та ти хоч бачиш, де ми?! — не вгавала дівчина. — Ти хоч мене бачиш?!
Він, швидше, чув її надривний голос і відчував гарячковий запах знервованого тіла. Як все обридло…
Коли помре твоя краса-а…— озвалося в смердючих стінах. Ця клята пісенька переслідувала з усіх радіоефірів і поволі починала доводити до сказу. Принаймні, Євку з Даньою, котрі от вже три місяці поспіль шукали порятунку. Притулку. Бодай чогось схожого.
Євка мала 19 років, руде фарбоване волосся і повну зневіру в себе.
Даня мав стільки ж, був справжнім чорнявим красенем в порівнянні з Євкою, дуже рідко усвідомлював свою вроду і те, що з ним відбувається.
Їхні життя були скинуті на купу. Від купи тхнуло. Їм не було сили відвернутись від того смороду.
Довкола були самі райдуги. Чорт би їх забрав.
Євка сіла на ящик. Старий будівельний мотлох вже три дні правив їм за меблі в цьому “помешканні”. Вони ховалися тут, боячись навіть вийти посцяти на вулицю, від чого це життя смерділо ще більше. Смерділо страхом двох гидких створінь, які казна-чого бояться смерті.
Даня підійшов до вікна і став коло нього трохи боком: щоб знадвору не побачили. Щодня о цій порі він дивився вечір. Це коли сонце вже зайшло, а небо ще не втопилося. В цей час найважче позбуватися спогадів. То й був маленький Данин секрет: боротись зі сподіваннями й спогадами. Так, особливо зі спогадами — цими потворами, що нагадують, яким ти ВЖЕ міг бути, ЯКБИ НЕ…
To be a GOOD looser. Нічогеньке гасло, правда? Від вас, отже, вимагається одне:
Посміхатись,
Посміхатись,
Посміхатись.
Ввесь час у трикратному розмірі. А головне в житті — щирість!
Євка підійшла до Дані й брудними пальцями спробувала розкрити йому повіки. Він щось сонно проказав і ще дужче замружився.
— Вони ж у тебе були зеленими, правда? — зітхнула дівчина. Свого власного лиця вона не бачила так довго, що вже й не намагалася згадати його. Просто спершу люстерко загубилось, а потім годі було думати про такі дурниці, як власна мармиза. Окрім того, не було жодного бажання заглядати собі в вічі. Все, геть усе байдуже. Навіть страх не позбавляв цієї жахливої нудьги. Здавалося, весь світ нею дуситься. І ніхто-ніхто не хоче її викашляти чи виблювати. Отак-то. Дбаєм за своє.

* * *
“Сумні різдвяні свята у тридцять сьомім році…” М-да. Залишся там, дитинко, залишся. Забудь, що я тебе чекаю (та чи й знаєш ти про це?), залишся там. І я легко збожеволію. Зовсім просто. Я ніколи не вийду за межі своєї божевільні. Ти любиш це слово, я знаю. Не приїзди до мене…”
Це був найпростіший спосіб пожаліти себе, помочити слізьми паплюжу долю. Даня просто УЯВЛЯВ собі, що його покинуто. Звісно ж, Євка повернеться за якийсь місяць, бо кому вона ТАМ потрібна? Коли вирішуєш стати невдахою, треба витримувати цей притор до кінця. Не спокуситися ласими пропозиціями зостатися за кордоном (ха-ха!) так само легко, як не розтулити пельки на іспиті з коханого предмету, коли знаєш геть усе…Просто мовчиш, як пень, і прислухаєшся до шурхоту сліз десь усередині, поміж своїх внутрішніх органів. Ти запустив у себе невдаху й одного дня це стерво проросте крізь твої вуха, ніс горло, дупу буйним пурпуровим цвітом.
Даня відкинувся на подушку й судомно (блаженно?) зітхнув. За півтора тижні йому слід забратися з помешкання: гроші скінчились давно. Не було навіть смішної щомісячної стипендії — Академія теж бовталася в каламутті минулого. А, пес із нею…
Даня спробував було згадати Євчині груди, але раптом збагнув, що достеменно й не знає, якої вона статі. Йому стало смішно. Часто стає смішно, коли залишаєшся на самоті. Майже ЗАВЖДИ стає смішно…
Євка встала з купи шмаття й вигнула спину. Боже, як все затекло. Хоча, поступове відмирання всіх органів за цих обставин здавалося цілком природнім явищем… Даня спав. Спав так тихо, що здавалося, помер. Євка чомусь спинилася на цій думці. Смерть і кохання завжди здавалися їй нерозривними, як Шіва і Вішну. Вічний коїтус.
Євка копнула ногою свого рюкзака. А тоді, подумавши, витягла з нього жовто-червоний нотатник — єдине, що лишилося з колишнього життя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22