д того, що бачу. Привчаю свій організм, щоб його не нудило, щоб я могла дати відсіч будь-якому мудилові…
Я хочу в наступному фільмі знімати м'ясо, багато м'яса, на ньому лежатимуть товсті голі жіночі тіла, їх обмацуватимуть криваві пальці. Ну, це так – буде зовсім короткий момент, але щоби знудило в кінотеатрі геть усіх, крім мене.
Я прилаштовуюся за якоюсь жіночкою років тридцяти семи, у вузьких чорних джинсах і шкірянці. Вона пробує сир, я хухаю їй на вухо. Сир їй не подобається. Я його не пробую. Іду за нею далі. Сир у наступної бабці їй подобається.
– Хороший сир? – пильно вдивляюся їй в очі я.
– О, то дайте й дитині попробувати! – каже сусідня до сирної бабця.
Дитина пробує сир. Сир жирний. Прізвище бабки – Упир. Це на її ліцензії зазначено. Ліцензія упиря. Ліцензія упиря з правом продажу сиру.
Жіночка купує сир і йде собі. Не зав'язуйте, каже, я його зразу з'їм. Упир погоджується і не зав'язує.
– І мені такий же шматок, – кажу я.
– О, а я думала, то мама з доцьою, – каже Упир.
А ні, а ні, а ні, – думаю я. Тут-то я вам і не попалася. Ось вам мої аж сім гривень, Упир. Всіляких вам, Упир, благ і торгово-трудового дня вам харошого. Пасіба.

00:00:00:08

Щось мій фільм зовсім не просувається. Ні в зуб ногою, ні в грудь копитом. От уже і МОЛОДІСТЬ майже пройшла. В сенсі фестиваль «Молодість». Хоча гості його – не такі вже й молоді. Взяти хоча би Жерара Жуньо, якого він там року народження? 51-го? А на дівок місцевих он як іще хвацько позирає… Назвав мене, скатіна, odieuse et pretentieuse Одіозною і претензійною (фр.).

. Щоправда, відразу ж обачно додав, що якраз це і є, можливо, добре. Ні, це дійсно добре, уточнила я. А, ну так, він, цей найбагатший французький актор-колобок, що обскакав Жерарця Депардье за бабловими показниками, сказав це, після того, як я, прикинувшись франкомовною журналісткою з Києва (ну, люблю підіймати престиж нашої преси, гуманістка я – що не ясно?), спитала: чи не мріє він знятися в наступному фільмі Тріші Торнберґ?
Сам же чувак виявився явно непретензійним: – Уявляєте, якось на церемонії вручення «Оскара» я пішов у туалет, а там… там зі мною поряд… пісяв сам Клінт Іствуд!!! Я сиділа й думала собі, як би я сама реагувала, посцявши в сусідній пісуар із Фон Трієром чи Кі-Дуком. Швидше за все, просто порівняла б розміри наших членів, хоча навряд би я пішла до чоловічого туалету, якби до жіночого не було черги. Жінки засідають по вбиральнях куди довше і це бентежить чоловіків. Хтось із них, пам'ятаю, сказав був: «Міняють прокладки, але ж не можуть абсолютно всі жінки мати місячні одночасно і так день у день?»
Жерар же тим часом відповідав на якесь моє інше запитання, що його я й не помітила, коли встигла поставити. А може, він сам собі його принагідно вигадав чи мав заготовку. Жерар же жевжик, хоча, напевно, й не веде свого ЖеЖе.
– От усі на світі плюються на Америку, – провадив він далі. – А якщо подивитися, всі ж ми щодня споживаємо американське і навіть не помічаємо того! Усі ці гамбургери, ай-поди, чипси, кока-кола, інша масна їжа – і що? – Мсьє Жуньо промовисто тицьнув пальцем у мій бік, і я панічно почала рахувати свої гіпотетичні жирові складки, ой мама… – Ваше взуття, наприклад! – зойкнув низенький (метр шістдесят максимум) інквізитор.
Падлюче світло виставлено так, що моя нога у біло-червоному адідасі-суперстар академічно манячить по самому центру картинки. Черевичок безсовісно похваляється олд-скульним брендовим значком, а з-під нього взагалі не в тему глипає салатова шкарпетка із принцесами. Дитячий відділ Шанхайського універмагу.
– Мої капці, наприклад, зроблено в Китаї, – спокійно кажу я.
До того ж, як мене пізніше роздупляє Дафліш, adidas – то взагалі древня німецька контора. Два брата-акробата з сусідніх сіл колись собі взяли й придумали ті самі злощасні Puma та Adidas, що тепер на них усі гонять, всі їх носять, докоряючи режимам Південно-Східної Азії за антигуманні умови дитячої праці на тамтешніх заводах. Фе! Я ненавиджу глобалізацію, але люблю саме цю олд-скульну модель кросівок. Йой.
Отак змістовно, замість кіна, з'їхали ми з цим продюсером-актором-режисером на наші капці. Я нахвалювала його кеди (щось типу «конверсів» – шість доларів у Джакарті, 10 у Шанхаї), він мої кросівки. Я рідко вірю французам. А цей ще, як на гріх, навіть на загальному їх тлі видався надто кон'юнктурним і забитим стереотипами. Ну чого варте бодай таке:
– О, ну як можна говорити про тенденції Європейського кінематографа? Як можна порівнювати мої комедії з фільмами Фон Трієра? Бо…
(«І його член із членом Фон Дафліша!» – люблю зненацька подумати про приємні речі).
– … хіба можна порівнювати вас із якоюсь іншою дівчиною на вулиці? Вас, із вашою французькою…
(«…із НЕЮ – я уявила собі стереотипну українську кралю: довге світле волосся, довгі світлі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84