Що? ще і сей став на мене гримати!
Стецько. А то ж і не гримати? Одарка казала: прожени його.
Алексий. Ти мене проженеш? О вражий сину! Через тебе така напасть! (Бросается к нему.)
Стецько, испуганный, бежит; Алексий, поймав его, схватывает за грудь и трясет.
Задушу анахтемську віру! О! якби не боявсь гріха, тут би і амінь моєму супостатові! (Отталкивает его от себя.) Згинь з очей, католиче!
Стецько, до чрезвычайности испуганный, не может кричать, а стоит в углу и во все время стонет и дрожит.
Алексий (успокоившись). Дурний і я, що з дурнем зв'язався. Що мені робити? Де ськати помочі? Тяжко моєму серцю! Сам би на себе руки підняв! Похожу по горі, поки Уляна вийде; чи не придумаю чого? (Уходит.)
Стецько (осматривается во все стороны и, не видя Алексия, бегает и кричит). Пробі, ратуйте! ратуйте! Хто в бога вірує, ратуйте! Ой, ратуйте!…
ЯВЛЕНИЕ ШЕСТОЕ
Стецько и Прокип с Одаркою выбегают.
Одарка (бросаясь к Стецьку). Що, що тут таке? Чого ти кричиш?
Прокип. Чи не об'їждчики кого з горілкою злапали?
ТЕРЦЕТ
Стецько.
Харцизяка мене бив!
А я й каші ще не їв…
Одарка.
Ось внесу тобі я каші…,
(Уходит.)
Стецько (плачет).
Ги-ги-ги-ги-ги!
Каші хочу, каші, каші!
Прокип.
Ой, ходім ми за лісок,
Там новенький е шинок,
Купимо горілки глек…
Стецько.
Цур тобі із нею, пек!
Каші хочу, каші, каші!
Одарка (приносит ему большой кусок каши).
Отже й каші на шматок.
їж же, сину, та не плач.
Стецько.
Еге! Ось побач:
Я хоч і зовсім
Оцю грудку з'їм,
А плакати ще буду.
Ще-бо мняса я не їв:
Так сього я не забуду.
Одарка.
Ходім до хати ми, ходімі
Тобі мняса я добуду.
Стецько.
Та я і мнясо хоч поїм,
А плакати-таки все буду,
Прокип.
От лихо, лихо і зовсім,
Нігде горілки не добуду!
Уводят Стецька с собою.
ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ

Та же улица.
ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ
Скорик (выходит с другой стороны дома Прокопова). Што за пріятной оцей Харкові Єй, істинно! і за границею таково не видал!. Таки што хозяїн, то і доброй чалавєк. Той тєбя просіт абедать, другой на кунпанию; та всьо с потчиванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францію і Рассею прахадили, а нєтутє такого приятного города! То-то Харковская Русь-матушка! Та так усі нашаво брата поважають! Ні хрестини, ні свальба у знакомих не буваїть, штоб без меня та абашлось. Правда j то, што уж ніхто так парядка не дасть, как я. (Нюхает табак из тавлинки и вздыхает.) Павидав-таки світу я на свайом віку! I где-то не пабував? Так куди мужику протів нашаво брата справиться-та, хоч у дружках, ілі у старостах, алі у кумах. Все закони знаю, аттаво і усе ка мне. Вот і у вечеру пайдьом старастаю девку сватать; так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та і старой Кан-дзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-тз. Вот і будет на табак. (Смеется.) В свєті тольки живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.)
Лиш умей за дело взяться,
Можно всюди поживляться;
В поле бий, коли, руби,-
Дома денежки бери.

Подпускай девчатам ляси,
Старим бабам балянтраси;
Сам же в. оба лиш смотри,
Да з них денежки бери.

В свєті много чудаков;
Ох! і не без дураков;
Только ім не говори,
Молча деньги з них бери.

Не один на свєті я –
Лекар, купчик і судья
Правдой в свєті не живьот
І, где можно, знай берьот.

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ
Скорик и Алексий.
Алексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив – а все-таки не знайшов свого щастя. Був і на кладбищі, позавидовав покійникам: їм-то ні печалі, ні воздиханія, як співають дяки. Лежать собі і вже ні об чім не думають; а наш братчик терпи! Думай собі та гадай, та нічого не видумаєш. (Поет.)
Горе, лихо, пропадаю!
Де сховатись від біди?
Смерть найти я де, не знаю;
Від люден куди втекти?

Ой, хожу я і блукаю,
Як те сонце в крузі!
Куди їду – що шукаю?
А все серце в тузі!

Горо крута – розступися,
Лісу темний – розійдися,
Річко бистра – піднімися,
Вся звіряка – ізбіжнся…
Погубіть мене мерщій.

Коли хочеш, щоб пропасти,
То живи серед людей.
Від їх бід і від напасти
Швидше вмреш, чим від звірей!
(Подходя к двору Прокипа.) Обіщала ж Уляна після обіду вийти; підожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нічого. Зійдемось, посумуємо, поплачемо… та й тільки; а увечері гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!
Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же, Алексій! (Ему.) Паслушай, маладєц!
Алексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)
Скорик. Алексій! Ти меня і не познал?
Алексий (подходя к нему, всматривается). Ні, щось не пізнаю. А відкіля ви?
Скорик. Та відтіля, відкіля і ви… Та што тут, негде дєтись: я Осип, дядюшка твой.
Алексий (узнав). А! Так і є.
Обнимаются.
Здорові ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас, та й не пізнав. А що! годів чотири е?
Скорик. Та так-таки што єсть. Втямки тебе, как ми з палком ішли на Туреччину через Харков і я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут і тебя видав.
Алексий. Та знаю ж, знаю. Тоді мене привезли віддаватись у ремество.
Скopик. Так ти усьо у городе і живьош? Што ж я з табой нігде не пастрєчался? А у каком реместві?
Алексий. Та в ковалях, і вже в роботниках, на заводі куби делаемо. Сто двадцать рублів беру у год.
Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка і мать, сестра моя, живенькі?
Алексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава богу, ще жива! Брати поженились, а меншу сестру у двір узяли за баришнею, а ті повиходили у наше ж таки село. Я там заговівши був. Що ж ви до нас не навідаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?
Скорик. Із палявих, був у нехвалитах, а далі чистую палучил. Хатєл, штоб-таки навідатись до сваїх;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18