Та дарма: хоч би і дурний, так хіба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.
Алексий. Так що ж у тім, що оженишся, та як не вмітимеш жінку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмієш ти що робити?
Стецько. Робити, пожалуй, вмію, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тік. Дарма, я і пішов, узяв ціп і молотю з дядьком Панасом, а він ще, братику, лисіший, чим мій батько. Я чи вдарив раз по снопові, чи ні, а його як учищу замість снопа та по лисині, а він як гепне об землю, так сторчака і дав! (Смеется.) А я собі: ких-ких-ких! кишки порвав регочучись. Годі після того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.
Алексий. Ходив же ти у дорогу?
Стецько. Ходив.
Алексий. А куди?
Стецько. З хурою, до моря.
Алексий. До якого місця?
Стецько. Аж до Основи.
Алексий (смеется). Крий боже, як далеко! Аж дві верстви!
Уляна. О, щоб тебе, Стецю! і мене розсмішив.
Алексий. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бір по шишки?
Стецько. По шишки! Тю-тю! ще й сміється. Кажуть тобі, пішла хура до моря, за рибою. От і мені батько дав пару волів: нехай, каже, хлоп'я привчається. От ми ідемо, ідемо, усе ідемо, усе ідемо… аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядьків, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обідати. От я й сів, та й обідаю, усе обідаю… та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обідаю, усе обідаю… та як пообідав, то й потяг у солому, таки до дядьків на тік, та як дав хропака, та аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побіг провідати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Смеется.) Хропе, сердега, у соломі, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побіжу та через вогороди! А батько як гукне: хлопці, сюди! Тут, брат, неначе з псюрні хорти до дерті, так хлопці повибігали, та мене ловити, та й піймали, узяли, мені руки скрутили, та зв'язали гарненько, та у город, та до волосного правленія, та у колоду, а уранці і у привод,…
Алексий. Так тебе і у привод водили? Я сього і не чув.
Стецько. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька та не втікай.
Алексий. Що ж тобі було у приводі?
Стецько. Потилицю виголили та й пустили. Не що!
Алексий. Через що тебе не прийняли у салдати?
Стецько. Та так, біда сталася: не зумів пальців перелічити. (Перебирает пальцы.) Та й до біса ж їх ня руках. Станеш їх лічити, так так один одного і попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался.) На якого гаспида так багацько пальців? Еге! А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собі дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.
Одарка (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А іди обідати!
Уляна. Зараз, мамо, прийду.
Одарка. Коли Стецько тут, клич і його.
Стецько. Ось-осьдечки я. Обідати? Зараз. Що то вже я люблю обідати! Я б і вдень і вночі усе б обідав. (Уходит во двор.)
Алексий. Що, Уляно, чула? От за якого дурня ідеш!
Уляна. Чи я ж сама за нього іду, чи що?
Алексий. А як же? коли і за рушниками веліла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тільки мене і бачила. Сам собі смерть заподію!
Уляна (бросаясь к нему). Олексіечку, мій голубчику! І я без тебе не хочу на білім світі жити! Не вмирай без мене, озьми і мене з собою! Не покинь мене сиротинкою.
Алексий (стоит, не обнимая ее). Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моєму серцю, коли вже й ги не держиш правди і міняєш того, хто тебе любив від щирого серця… дуже, дуже любив!., і міняєш на кого? Не боїшся ж ти бога, га?
Уляна (все обнимая его). Бога я боюсь, люблю тебе, мій лебедику, мій сизий голубоньку; час від часу більш люблю, чим уперш на вулиці зійшлися. Не покинула б я тебе нізащо на світі; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силує!
Алексий. Ти ж їй казала, що мене любиш?
Уляна. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й ні за кого не піду; так і говорити не дає. Та вже ж: на усе піду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене у останній разочок!
Обнимаются.

ДУЭТ
Уляна.
Горе, лихо і біда!
Не дають за тебе!
Олексію, серце моє,
Не покинь ти мене!
Алексий.
Не вбивайсь, моя Уляно!
Буду вічно я любити,
Бо ніяк мені не можна
Без тебе на світі жити!
Уляна.
Я боюся зоставатись;
Вже і мати скоро вийде.
Алексий.
Тяжко, важко розставатись!
Що ж? Нехай же хоч і прийде.
В ноги їй оттут впаду,
Слізоньками обіллю.
Уляна,
Станьмо ми її молити,
Станьмо жалібно просити:
(Вместе)
Не розлучай нас, мамо рідна!
Ой, дай пожити ще нам, бідним!
Не пий, не пий ти нашої крові,
Не розривай між нас любові!
Уляна.
Умру без тебе, Олексію!
Алексий.
Собі я смерть заподію!
(Вместе)
Алексий.
Горе, лихо і біда!
Не дають.за мене!
Ой Улясю, серце моє,
Не забудь ти мене!
Уляна.
Горе, лихо і біда!
Не дають за тебе!
Олексію, серце моє,
Не покинь ти мене!
Обнимаются.
Стецько (выходя из-за ворот). Чи то тебе довго ждати? Вже й борщ поїли, і яловичину покришили, а вона і не іде. (Увидев, что любовники обнимаются.) Бач, з ким тут вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуте, з Олексієм розмовля; а вона добре розмовля, що женихається! Іди ж, іди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени її у потилицю!
Уляна. Та іду, зараз іду. Олексіечку! не втікай відсіля; я швидко вийду. За слізоньками і не їстиму нічого, та й поспішу до тебе. Послідня наша годинонька, тільки і наговоритися з тобою. (Плача, уходит во двор.)
Стецько. Вийдеш, вийдеш, коли то ще пущу. (Подходит к Алексию.) А ти чого тут, пробишака?
Алексий. Чого? Я до Уляни приходив.
Стецько. До Уляни? А зась не знаєш? До Уляни!
Алексий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18