лай, бий, хоч до смерті вбий, а не дам нелюбу хустки!…
Одарка (вскочив к ней). Та що се ти, Уляно? Чи на тебе біс напав, чи що? Кінчай діло, кажу тобі!
Уляна. З місця не піду, хоч вбий!
Стецько. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю!
Тымиш. Так-таки, так.
Одарка (рассердясь). Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб'ю!… Та я не подивлюсь, що ти молода…
Скорик (подойдя, разводит их). Пастой, мать, єта не просто. (Посмотрев Уляне в глаза.) Наслано, я вам гаварю, што наслано; та не побаїмся наенлки, умеем і атаслать. Ми бували по свету: бували і у Франції, і у Туреччині, і у Рассеї; видали види і знаєм, што к чему. У меня не долго: скажу французекойо слово, так пражепьом хоч какую насилку. Пайдьом сюда, у куток. Не смей ніхто падхадить к нам.
Отводит Уляну в сторону и говорит с нею. Она делается веселее. Между тем…
Одарка. Наслано! Ох, мені лихо! А хто б то і наслав? Чи врагова Сосюрчиха? Так і є. Колись на базарі полаялись з нею, так і похвалилась: я тобі, каже, віддячу. А учора я і бачила, що усе округ двора сновала, чи збирала що, чи підкладала, а я й байдуже! От же таки і віддячила!
Стецько (громко зевает и потягивается). Цур йому, цьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати!
Уляна (выслушав все от Скорика, в большой радости убегает). Зараз, дядьку, зараз.
Скорик (подходит к месту и садится). Как рукой знял. Вибрикуючи пабєгла і зараз усьо принесьот. Ста хто-то і наслал, та не умеючи. Уж з єтаким не справітца-та! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Рассеї, і где ми па паходам хадили, та і тих за пояс затикали. Да нас же прихадили вчитца-та.
Одарка. А що, пане старосто, якби я вас попросила: чи не можна що подіяти мому Прокопові? П'є непросипуще! Я б вам спасибі сказала.
Скорик (подходит и долго смотрит ему в глаза). Дано, зразу вижу, што дано; та єта хто-то з умом і дав. Много мине будет мароки. Вота, каби его у службу, та до нашаво хветхвебеля, так тот би атучил. (Хохочет.) Тот би без нагаворов, а просто, палочками; так би і глядеть на сивуху не стал. То-то служба святая! (Поет.)
Ми, как в службу поступаем,
Всю натуру оставляем.
Бил ти п'яніца і мот,-
В службе будеш ти не тот.
Палка! дело ти святое;
Ум і разум нам дайош.
Бросиш, брат, ти всьо пустое,
Как к фельтфебелю попадьош!
Ах, фельтфебель, друг любезной!
Вместо крьостнаво отца.
Полтораста ти улєпиш
І поправиш маладца!
Адначе не бойся, старой, не бойся; я пашутіл. (Садится.) Справимся і без палочок. Недаром хадили па Франції, па Туреччині, да у Рассею заиертали-ста: што-небудь да знаем. А вот што сделаем: даждьом маладика, так нада-те будет ево, как яструба, тридевять зарей виводить та кає-што па-французски гаварнть, што знаем, а там падкурим та напоїм. (Тымишу.) Иок, мусье?
Тымиш. Так-таки, так.
Скорик. Ну, харашо, когда так; будеш дяковать.
Уляна, веселая, румяная, выносит приготовленное ею и покрытое сложенным шелковым платком, подносит к Стеньку и кланяется.
Стецько (в полной радости встает, засучивает рукава и, не взяв еще, обратясь к отцу и матери, кланяется и говорит, прерывая смехом). Спасибі матері… що вчила батька спати… та будила… прясти…
Пока он говорил, Алексий взял из-за него подносимый платок и проворно зацепил его за пояс. А Стецько, проговорив, схватывает не смотря большую тыкву. Стоит в изумлении, разинув рот, и держит ее перед собой. Уляна бросается к спешащему к ней Алексию.
Алексий. Тепер ти моя на віки вічні!
Уляна. Не покину тебе до смерті!
Одарка (не видавшая, что случилось с Стецьком, а видя обнимающихся Алексия и Уляну, вскакивает с сердцем). Що се, що се таке? Що се?
Стецько (заслонив Алексия и Уляну, подносит ей близко к лицу тыкву). Гарбуз! Хіба повилазило? Ось бач; хоч покуштуй!
Одарка (вне себя от удивления, стоит с поднятыми руками). Що се таке? Та се нас обморочено!
Алексий (бросаясь к ней). Ні, матусенько, се не морока, се правда святая, хоч перехрестись. Таке моє щастя: мені досталася хустка, а урагу мому-гарбуз.
Стецько. Так поміняймось-ке.
Уляна (также бросаясь к матери). Матусенько моя ріднесенька! Божая воля на те, щоб я пожила ще на світі. Благослови ж мене і мого Олексія!
Стецько. Поблагослови їх оцим гарбузом по потилиці.
Одарка (в большом гневе). Щоб я вас благословила? Нехай вас сей та той благословить. Не буде сього, не буде…
Тымиш. Так-таки, так.
Прокип. Та ну-бо швидше благословляй; пора по чарці.
Одарка (скоро и кричит). І ти, п'яниця, туди ж? Знай свою вольну, а у моє діло не мішайся; тебе не довго то й битиму. А вас от як благословляю: тебе, проклятий халахуре, волоцюго, поблагословлю тією чаплією, що мені на лихо сковав. Усю на тобі потрощу, та у придачу трясцями, та болячками, та стонадцять куп лихорадок. А тобі увесь гарбуз розтовчу об голову, усі патли тобі пообриваю, коси твої вирву, та таки з Стецьком і обвінчаю, обвінчаю, таки обвінчаю! А ти, пройдисвіте, вон з моєї хати! Подай лишень хустку сюди; подай, подай, подай… (Задыхается от гнева и хочет отнять платок у Алексия.)
Скорик. Трррр! трррр! трррр! настоящий батальной огонь. Тепер пайдьом у сикурс на штики. (Становится между Одаркою и Алексием.) Паслушай, паньматка, меня, бувалаво…
Одарка. Не хочу, не хочу нічого слухати…
Скорик. Та паслушай…
Одарка. Нехай віддасть хустку Кандзюбенку, а сам віється з хати і щоб мого двора не знав!
Скорик (притопнув ногой). Так цить же, кажу-га-варю табє. Зараз кабилою станеш, вот только скажу французское слово.
Одарка (испугавшись, зажимает рот). Ох, мені ж лихо! не буду ж, не буду!
Стецько (в большой радости). Ану-ну: зроби її кобилою; я ще не бачив, як чоловік звірякою перекидається.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18