над ним: так аж об поли б'ється руками і зубами клаца.
Пан Ригорович мав було покинути і своє боярство і притулитися до чужого весілля, бо бачив, що тут і страва усяка мудра, і горілки багацько, і поштують наподряд усіх, не розбираючи, хто першу п'є, а хто вже і п'яту. Піткнувсь було, так йому і чарки понюхати не дали, і у хату ходу не дали: «Іди, – кажуть, – собі на своє весілля». От він подумав, що, каже, «живе покину, а мертвого піду ськати», плюнув їм через поріг та й пішов до свого поїзду.
От їх дружко зібрав усіх і каже:
– А що ж, пане сотнику! Якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє діло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону і скінчати; вже й нерано.
Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грішне Соло-шине тіло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стіл; страви ж було усякої наварено, була ж і горілка, була й варена. Таки нічого сказати: було діло з порядком.
Чи співали дружечки, чи не співали, чи танцювали парубки з дівчатами, чи не танцювали, а мерщій поділили коровай та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м'яке-сеньких подушечках спав би він з панною хорунжівною, і усе… і теє… а тут довелось лягати на своїй паїничівській перині та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту біду, збираючись на панні Йосиповні женитись, Пазьку, таки нань-мичку свою, що йому усегда після обід у головці ськала, відпустив до пана писаря до того ж діла. А сидячи на посаді з своєю Солохою, як вздрів Пазьку, що прийшла на весілля дивитися, так… аж оскома його узяла…
Ну, сяк-так переночувала. Яка не була Солоха, а при-йшлось тій, що замість матері, по закону хомут надівати, як водиться часом по весіллям у городі…
Ще ж дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибіг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючці запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина… і коням чуби, і музиці і руки, і скрипку, і чуб, і уси червоними лентами поперев'язовали; і покривали молодих у церкві. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч є і стьожки, є й хустки, та ба! не вивезло. Повів Солоху покривати дружко… на сміття, по закону. Лихо нашому панові Забрьосі, та й годі!!!
Зібралися люди, лагодяться калач розділяти, змовляються, чим пана Забрьоху даровати: «Сякий-такий, а він є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не відбудеш; а коли не так, то він таки своє коли-небудь віддячить». От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, і вже пан Пістряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записовати на стіні, хто Що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує… аж ось і вбіг козак із Чернігова і зараз подав письмо до пана сотника від самісінького пана полковника черніговського.
Надувсь наш пан Забрьоха, мов індик, і став шикати, щоб усі замовчали, і каже: «Цитьте лишень, мовчіть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, мені ніколи; я теперечки на посаді сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милости? Та голосніш читай!»
Поки пан Пістряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нічого; як же став по верхам читати, так ну! – фіть! фіть!., та й тільки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника черніговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернігів, як йому було писано, а замість того зополісковав у ставку конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з півдесятка їх на смерть утопив; а далі, як вишукав промеж них відьму, та їй і піддався, і чортяці душу закріпостив, та й літав у вирій, мов той птах заморський, що усі люди бачили, і дивовались, і полякались, а деяким малим дітям і переполох виливали, так-то добре кумандовав пан согник над своєю сотнею; так за те його з сотничества і змінити…
Як се почув народ, так і вжахнулись, і стоять, роти по-роззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся… і казати б то, і у горлі застряло, і поблід, і посинів, і запінився, і сльози пустив. А Риго-рович йому і каже: «От так же, пане сот… чи то пак вже, пане Микито! Так тобі і треба. Ти вже було дуже розібрався, і вже й писаря не слухав, і мав умніший його бути, та, бач, у вирій літав, та сотничество і пролітав. Се ж ще на першому листку так писано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усі, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому і на ралець з гостинцями ідіте».
Та й перевернув папір, уси розгладив, озирнув усіх, щоб дивилися на нього, і кахикнув тричі по-школярськи, і став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як він бажав і щиро надіявся, і з тим і Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотні узяли суд-денка, Дем'яна Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31