ніколи: чогось конотопський народ загомонів і закопошивсь, і комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.
Смутний і невеселий, надувшись, як той індик перед індичкою, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, іде до конотопського ставка. Хоч на ньому і черкеска синя з позакидуваними назад вильотами і татарським поясом підперезана, і ножик на ланцюжку за нього застромлений, і пика вмита, і борода виголена, і на голові шапка, та як йому були очі заспані і надуті, то й видно було, що він цілу ніч гуляв. Та й правда ж була: з журби цілісіньку ніч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так після такої роботи, коли не виспишся, то й будеш довго чмелів слухати; я вже се знаю; Так куди ж йому не бути смутному і невеселому? Хоч і підійшов до людей, що перед ним усі шапки познімали і поклоняються йому, а він іде собі, надувшись, і ні на кого і не дивиться, тільки щоки роздува, щоб усі знали, що він тут-здесь є старший.
От підійшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грізно:
– А що?
– Совершеніє уготовася, – відізвавсь до нього Конотопської сотні писар, Прокіп Ригорович Пістряк, стоячи біля калавурних, що стерегли низку відьом, і придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомін свого начальника, так зараз, знявши шапочку, і підійшов до нього, і поклонивсь йому низенько, і каже: «Вожделінного умоізступленія, з дневним містопребиваніем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!»
– Спасибі! – сказав голосно Уласович, не розчухавши, що йому наговорив пан Пістряк, теж не вмівший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тім слові тільки трохи підняв шапку з голови та мерщій її і наплюс-нув вп'ять на голову, та й сказав повагом, усіх озираючи і ні на кого не дивлячись: «Здорові!» А се вже звісно, і усюди так поводиться, що чим наш начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні.
– Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотіла громада, загули чоловіки, залящало жіноцтво, запищала дітвора, та й поклонились йому низесенько…
От Ригорович і шепче пану Микитові на вухо:
– Сотворяйте ж ділоначинаніє, угобзіте у нашій Палестині порядок…
– Цур дурня та масла грудка! – шепнув йому на відвіт пан Уласович. – Як мені укобзити, чи як там, коли нічого і не второпаю, що се таке і є.
– Так не творіте ж мені возклоненія ні у єдинім ділі! – сказав писар та й пішов до свого діла.
Еге! Та хоч наш пан сотник Микита Уласович і не мав дев'ятої клепки, та ще таки стільки глузду стало, щоб розібрати, що коли, каже, не піп, то й не микайся в ризи. Зовсім не тямив діла, так і не вередував вже нічого, не так, як нашгенеральний суддя, нехай царствує! Той, було, і не думай його зопинити: чи до діла, чи не до діла, знай, підписує, що попада. Писар, було, зопиняє, так де! «Не хочу, – каже, – щоб діло валялося; підпишу, от йому і кінець!» То, було, писар, коли тільки побачить, що суддя у колегію йде, зараз і хова усі бумажки, а то він їх усі зараз і по-підчищує. Раз – о, сміху було! (я ще служив тогді у колегії і вчивсь склади писати, бо був ще хлоп'я по дев'ятнадцятому году) – писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддеві у ченці постригтись, а його жінку віддати заміж за пана обозного, що з нею, було, частенько у лісок за губами ходить. Ну, та й положили той лисг перед суддею; тільки таки що ввійшов, сів, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай мені дякують, що швидко діло рішив; а виноватий нехай жалкує на себе». Та чирк! І підписав «рукою власною». А хлопці – ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю нопрогонював і, розтолковавши суддеві той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати.
От пан Уласович стоїть собі, узявшись у боки, як той хверт, що у київській граматці, аж ось і підійшов до нього Хома Калиберда, стар чоловік, та, знявши шапку, поклонивсь йому разів з п'ять, а далі осміливсь і каже:
– Спасибі вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовині. Ще покійний ваш дідусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! і той не давав нас зобиджати. Хоч трохи було засуха ухвате, то він зараз за поганських відьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той і дощ озь-меться! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне Діло!…
– Буде й новина непогана, – сказав повагом пан Забрьоха та й відступивсь від Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього і щоб часом не позапанібратавсь з ним; та щоб швидше від нього відчепитись, гукнув на Ригорови-ча і каже: – А що?
А той, упоравшись зовсім, йде до нього, і кахикає, і уси закручує – се вже така звістка, що з письма стане говорити – та й каже:
– Приспі урем'я совокупленіє сотворити і погрузити нечистоту во істочники водния. Ануте, братіє, дерзайте!
Калавурне козацтво, як почули писарське повелініе, зараз і відчепили з відьомської низки Веклу Штириху;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31