ться їй світ. – А хто ж то такий Микола? – далі спитала.
– Микола – круглий сирота, чесного, хорошого роду, тільки бідність така, що й не було, і нема нічого. Я, бачивши, що він є парень розумненький, роботящий, розщот усьому зна, перемовив його від купців, ще йому п'ятнадцятий годок був, і обіщав наградити його. І що то придався парень! За усіх усе зробить, ніколи не заліпиться, хазяйського добра, як ока, береже і, спасибі йому, багато зберіг і доглядів мого. Я його куди треба посилаю з хурою: усе зробить як лучче і розщот у всім привезе. Він, як є меж купцями прикажчик, так він в мене права рука моя. І товариство поважа його: знаєш, часом, бува, зайде спор, лайка; він їх усіх розсудить і по усій справедливості розбере. Та він же собі і чепурний, і моторний, і красивенький…
– І вже, таточку, мені сього хоч і не кажи!
– Так коли так, доню, так так. Коли вже певно намірилася йти за кого-небудь, так іди за Миколу.
– Піду, таточку, з великою радістю. Зділай же милость, панотченьку, поспішай швидше. Коли ж можна, щоб сьогодні нас і звінчали!
– Як се можна? Коли б хоч у сю неділю…
– Приїде, таточку, приїде! І усе наше пропало тогді!
– Вже ж що робить? – треба прибиратися…
– Яке тут прибирання? Чи до танців тут, до скоків? Аби б у закон уступити. Моє сирітське діло. А то щоб часом за приборами ви мені не наробили гіршого лиха!
Радилися, радилися, а далі дочка таки виплакала у батька, щоб завтра вінчатися і щоб не було ніяких порядків, що треба по закону. Каже Галочка: «Він сирота, і я сирота. Чого тут? Покликати самих старших родичів, поблагословитись, звінчайте нас; що бог дасть, пообідаєте, чим здумаєте, попоштуєте гостей, та й розпустити їх. Я не піду ні дружечок збирати і не хочу ніяких пісеньок. Се весілля – теж похорони».
Як сказала, напрохала панотця, той так і положився.
– Треба ж, – сказав Олексій, – покликати жениха.
– Покличте, таточку, – сказала Галочка. – Коли почали, будемо і кінчати.
Старий сам пішов за Миколою, і йдучи і каже: «Чи ждав же він собі такого щастя? Та і я чи ждав же такої долі своєму дитяті?…»
Зоставшися Галочка сама собі у хаті, стрепенулася і сказала: «Тепер, Семене Івановичу, прощай на вічні віки!… Мабуть, що я тебе щиро любила, коли відреклась від тебе, топлю свої молоді літа, дівованнячко; іду на вічнії сльози, на тугу, на усяке мученіє душі, аби б од тебе відвести усякоє лихо… Не кажу тобі, люби мене! – не можна, се проти закону, а згадуй мене у сім ділі, що я для тебе зробила… і як знаєш, так дякуй! Прощай! Настає година, що і вздумати про тебе гріх буде. Прощай, мій миленький!…»
Хусточку усю, що держала у руках, усю змочила своїми гіркими, кривавими слізьми, хоч вижми!
– Тепер, – сказала, – усе покончила. Закрився для мене білий світ, – і стала богу молитися і поклони бити, щоб бог дав їй силу перетерпіти сюю годину, перемогти своє серденько у закон уступити… а там – як божа воля!
То плакавши, то поклони бивши, розкраснілася Галочка. І що то за хороша була! От як бува рум'яна зоря догоряє, а тут чорнії хмари її застилають, і вона ніби спішить красоватись і веселити мир божий, що так би усе і дивився на ту зорю, і хмари поодпиховав би геть, коли б можна було: така і Галочка була тогді. І чого б не зробив, чого б не віддав, щоб вона була щаслива!
Увійшов Олексій з Миколою. Галочка стоїть кінці стола і не глянула на свого судженого. Вона з батраків батькових не дуже кого і знала. І чого було вже дивитись і розглядати, який собі той, з ким тяжкая доля привела жити!
Сівши Олексій на лавці, подумав, здихнув і каже:
– Молодим дуже приговорив я тебе служити в мене і обіщався, коли будеш мені вірно і чесно служити, не зоставити тебе і наградити. Ти служив мені так, що дай боже, щоб і товариш так приглядав добра, як ти вбивався за хазяйським. Спасибі тобі!
Микола низенько поклонився.
– Прийшла моя черга, – казав Олексій, – слово здержати і тебе наградити, Миколо! От тобі одна моя радість на світі, втіха моя, щастя, моя Галочка, одним одна дитина… Озьми її; худоба, усе твоє; озьми і мене в приньми. Не покинь… – та за слізьми не зміг дальш і говорити.
– Тобто як, дядюшко? – пита Микола, поблід, труситься і боїться, думаючи, чи так він чує.
– Так, Миколо, будь мені зятем, кохай, шануй мою Галочку, що бог тобі дає у жону. Зроби її щасливою, і тебе бог не оставить…
– Чи не смієтесь ви надо мною? – ледве проговорив Микола.
– Не який се сміх і не жартовання, се важкий, святий час. Я, отець, маючи одним одно на світі дитятко, уручаю тобі його, надіючися, що ти, а не хто другий зробить її щасливою.
Микола так і кинувся Олексієві у ноги і став казати:
– Чи я ж достоїн такої честі? Я круглий сирота: ні роду, ні плоду, ви мене на ноги поставили, ви мене до розуму довели. Я вас знав, почитав, як отця рідного, за вашу ласку, за ваше наученіє… Об Олексіївні, ось об Галочці, і думати не смів. Хто вона, хто я, мізерний? Чи я ж смію!…
– Коли я тобі її уручаю, – сказав Олексій, піднявши його ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28