Семен Іванович!… Галочка усе з рук так і повпускала…
– Сердься не сердься на мене, Олексію Петровичу, – сказав Семен Іванович, увішедши у хату і поклонившися попереду старому, а там і Галочці, – а я до тебе прийшов і сьогодні. Як хоч: мені без тебе скушно. Я люблю з тобою беседовати. Як упорався з службою своєю, зараз і потяг до тебе. Скажи мені по істинній правді: чи не мішаю тобі у чім. Може, ти своє робив? Я у Друге урем'я прийду.
– Та що се ви говорите, Семене Івановичу, – сказав Олексій. – Я б вам не то що, я б усе перед вашим здоров'ям так би і стояв і усе б слухав, що ви нам доброго розказуєте. Знаєте що: коли так, як вам є урем'я, то коли тільки захочете, так прямо і йдіть до нас. І двері, і душа моя для вас відчинені поусякчас. Ви мені ні у чім не помішаєте. Я зранку порядок дам батракам, та і пан на увесь день. І вже мені худоба того не дасть, що ви мені розкажете або, прочитавши, розтолкуєте по ласці вашій. Приходьте ж хоч поусякдень. Чи так, Галю?
– Єй же, так, – сказала Галочка, слухаючи такі батькові речі, що їй здавались так, неначе хто на гуслі їй грає.
– Так, панотченьку! І мені веселіш буде на душі, коли вам весело буде з Семеном Івановичем.
– Так, може, тобі, Галочко, скушно буде, що ти сама собі сидітимеш? – спитав Семен Іванович, пильно приглядаючись їй у оченята.
– І то вже, – сказала Галочка, опускаючи очі-зірки свої у землю. – Буцім я сама собі сидітиму. Адже батенько мене не віджене, коли і я тут буду з своїм ділом. Тут-таки робитиму своє, а тут слухатиму, об чому будете розговорювати або що читатимете. Я хоч і читають, а дещо второпаю.
Так і положилися, щоб Семен Іванович, коли тільки захоче, щоб і приходив.
Та й зачастив же! Що в бога день, покінча своє діло, справить що треба та, не оглядаючись, – на Гончарівку, бачите, до Олексія… більш нічого, йому буцімто тільки його і треба. Тут вони сидять, розговорюють, читають. Олексій розпитує, як що трудне та непонятне для нього у четьї мінеї; Семен Іванович товкує, та так чисто, що неначе в рот кладе; а Галочка так і слуха: забуде і роботу, устромить голку у полотно та й не виводить її, ручку опустила, головку підняла, а очиці – як ясочки, так і не сходять з Семена Івановича… так-то щиро слуха.
Слуха!… Коли б же хто та опісля почав би її розпитовати, що таке розказовав Семен Іванович, то коли б тільки по правді, вона б і сказала, що хоч і прислухалася до усякого слова, та не второпала нічого, бо усе приглядалася, як він гарно говорить та губоньками, що червоні, як та калина, поворочує, і з-за них та зубоньки мелькають, білесенькі та рівнесенькі, як є один; які то рум'яні щоки, які узенькі чорні його брови, – як на шнурочку, а очиці які ж то! Він казав, що через очі можна бачити душу у чоловіка. Так і є, що правда. Як зирне на мене, то я і бачу, яка в нього душа добра, який він жалосливий до усіх; та так мені його жалко стане… та через те нічого і не розслухала, об чім він розказовав.
Сього Галочка нікому не говорила, а тільки думала собі, як, було, проводить Семена Івановича об пізньому вечорі та ляже на своєму ліжку, щоб-то спати, так їй і не спиться: усе-то силкується згадати, що читав або розказовав Семен Іванович, так-бо не згада нічого… «Нехай же завтра не буду на нього дуже пильно приглядатися, а усе буду слухати, – так скаже, було, Галочка звечора, а удень прийшов Семен Іванович, почав говорити… забула наша Галочка слухати – знай, розгляда його і доглядається, чого учора не добачила, що «он ямочки на щоках його, що так би і дивилася на них; он рученята невеличкі та біленькі, мов у панночки, та як заговориться, як обіпреться рукою об голову та пальцями перебира своє волосся, чорне, як смоль, та м'якеньке, як шовк…»
Оттак і поусякдень Галочка що-небудь знайде у Семена Івановича, чого перш не розгляділа: то голос приятний, то як задумається чого, – а вже щось частенько став задумоватися, – так його жалко: усе б на нього і дивився. А як піде по хаті, так що то за стройний у стану, що двома п'ядьми можна його обняти, мов переломлений, так і вихиляється.
Семен Іванович приносив і свої книжки, та що то за прерозумні! Про усе, про усе там писано було. Олексій, бо він один їх і слухав, не нарадується, було. І розказовав багато дечого розумного. І про себе розказовав, що він є поміщик, що у нього вотчина аж біля Прилуків, укупі з братом, більш чим сто душ; батька і матері нема – померли, брат господарює, а він служить у війську. З братом живуть, як закон велить, люб'язно і согласно; брат йому усе вистача, чого тільки треба, і що він сам собі вольний козак. «Що, – каже, – хочу, те роблю, ніхто мене ні у чім не силує і не поборонить ні у чім, бо я собі сам пап над собою. Служу у війську, поки треба. Коли стане замиреніє, піду ув одставку та й оже…» Тут щось і замовк та скочив з лавки, ходив-ходив по хаті: усе думав щось собі довгенько… далі схопив шапку і став збиратись додому, а ще то і не пора була: він, було, завсегда просиджує до пізнього вечора, а тут ще тільки сонечко геть-геть спустилося.
Олексі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28