я ще в них хочу прохатись, чи не заступились би вони за мене хоч трохи, щоб я тут не пропав від вас, так що й сердешна жінка не знатиме, де я і дінусь.
– Тесть або теща? – сказав Радько. – Поминай їх як звали. Вони, бач, вийшли з нашої парахвії, хоч і тутечка лежать. Вони, знаєш, усе вередовали на тім світі: усе старцям подавали, та бідних зодягали, та з неіімущим посліднім куском хліба розділялись, так їх усі старці і облягли, та їх щодень, щоніч усе й забавляють: то Лазаря, то Сковородині псалми їм співають, а вони, лежачи, потішаються і від нас зовсім відцуралися, а про ваш світ не хочуть і споминати. Старому таки, тільки що очі сюди показав, дали спершу добру прочуханку, що втопив свою дочку, віддавши її за таке ледащо, як ти, не во гнів тобі сеє слово (з пісні слово не викидається), та опісля і помилували; так ти їх не побачиш з нами. Тож і батько твій не сього приходу, а жидівського, бо п'яний під тином дуба дав, так його з нашої ревізії сключили.
Почухався Нечипір після такої розмови кріпко та й каже собі нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою їсти вареники!» – та, понуривши голову, став думати, як би то від них відкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощів аж уси собі розгладив, та й каже собі: «Добре ж, їстимете трясця, а не вареник».
От, як переціловались усі, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелів дякові гасити свічки, а книжки і усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повів з церкви і каже: «А нуте, панове миряни! ходіть за нами, будемо розговлятись». От, як повиходили усі і позамикали і церкву, і цвинтар і зійшли на кладовище, отець Микита й каже: «Ану, чоловіче з того світу! виньмай свій гостинець, та гляди, щоб ти поділиз його на часті, щоб кожному, скільки тут нас є, щоб усякому достало: мені, попові, звісно, учетверо против простого, дякові удвоє, паламареві у півтори против простого; а затим і старому, і малому, усім поровну; і щоб ні одному ні більш, ні менш; коли ж гаразд не поділиш, що кому не стане або кому більш, а іншому менш буде, то тут тобі і амінь! Таки тут тебе і розірвемо на манюсінькі кусочки. От що!»
– Та що се за напасть така? – гукнув вже на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. – Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко п'яний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на щотах розщита, що не можна таким кусочком усіх вас обділити.
– Але! Нам нічого до писаря, – зашипіла уся громада. – Він уже нам не суть начальник; ми тут старші!
– Коли ж ви тут старші, так цур же вам! – крикнув на них Нечипір; та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та удрати додому… так що ж! Бачиться, й б'є, ще й дуже б'є: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче… так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозломлював, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки пуще їх розсердив… бо як кинулись усі на нього, як заревуть: «Так утікать? Ось ми тобі дамо! Діли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розірвемо на шматочки».
Прийшлось Нечипорові зовсім пропадати! Вже не видумає, що йому і діяти, та з переляку став проситись: «Пустіте, батечки-голубчики, пустіте! Ой, не давіть же мене вашими холодними кістками… О, та и змерз же я, але так і трушусь. Будьте ласкаві: винесіть мені шапку, забув у церкві; уха так померзли, що не то що!»
– Яка тобі шапка? – відозвались до нього вп'ять мерці. – Роби своє діло; бач, вже нерано!
– Те-те-те-те! Тепер догадавсь! – шепнув собі Нечипір та й глянув на зорі, аж Віз уже докочується геть-геть; от, розгладивши уси, та й каже їм: – Бачу тепер, люди добрі, що з вами нічого робити; я було хотів по-жартовать, аж бачу, ви сього не любите. Коли ділити, так ділити. А кажіть: хто над вами тут є отаман чи який старший?
– Нема нікого старшого, ми тут усі рівні; минулось панство! – загули мерці.
– Так хто ж зна, скільки є тут вас щотом? – питав Нечипір.
– Діли без щоту. Тогді побачимо, як кому не стане.
– Цур дурня, та масла грудка! – гукнув вже на них Нечипір, усе поглядаючи на зорі. – Як вас кат розбере: інший, може, по дві долі хвататиметь на мою голову. Без щоту не хочу: лічіть, тогді й ділитиму. – Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними і не вважа, як і той, громади.
– Та доки сього буде? – загули вп'ять мерці. – Не буде тобі щоту, лічи сам.
– Лиха матері вам! – каже Нечипір. – Лічи; коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить. – Та, усміхнувшись, і каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарів».
– Е! Та ти бо ще й торгуєшся? – зашипіла громада. – Діли мерщій, а то ми тебе поділимо!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13