Рудольф Эрих Распе: «Пригоди барона Мюнхаузена»

Рудольф Эрих Распе
Пригоди барона Мюнхаузена




«Пригоди барона Мюнхаузена»: “ВЕСЕЛКА”; Київ; 1981
Аннотация В основу фантастичних «Пригод барона Мюнхаузена» покладено оповідання справжнього барона Мюнхаузена, який жив у XVIII столітті в Німеччині. Мюнхаузен уславився як дивовижний оповідач, вигадник найнеймовірніших історій. Його іменем нині називають людей, які люблять пофантазувати і приписують собі всякі неймовірні подвиги. Еріх Распе Пригоди барона Мюнхаузена Частина перша
НАЙПРАВДИВІША ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ Маленький дідок із довгим носом сидить біля каміна й розказує про свої пригоди. Його слухачі сміються просто йому в очі: – Ох і Мюнхаузен! Оце барон! Але він навіть не дивиться на них. Він собі спокійно веде далі: як він літав на Місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула велетенська рибина, як у нього відірвалася голова. Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав те все і раптом не стерпів: – Усе це вигадки! Нічого того не було, що ти розказуєш! Дідок насупився і поважно відповів: – Ті графи, барони, князі й султани, яких я мав честь називати своїми друзями, завжди казали, що я найправдивіша людина на землі. Усі зареготалися ще дужче. – Мюнхаузен – правдива людина! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! А Мюнхаузен, і оком не моргнувши, правив далі: про те, як на голові в оленя виросло розкішне дерево. – Дерево?.. На голові в оленя?! – Так. Вишня. 1 на вишні ягоди. Такі соковиті, солодкі... Усі ці оповідання надруковані тут, в оцій книжці. Прочитайте їх і скажете самі, чи була коли в світі людина, правдивіша за барона Мюнхаузена. КІНЬ НА ДЗВІНИЦІ
Я виїхав до Росії верхи на коні. Було це взимку. Йшов сніг.Кінь підбився і став спотикатися. Мені дуже схотілося спати. Я ледве з сідла не падав від утоми. Та даремно я шукав, де переночувати: дорогою не трапилося мені жодного села. Що тут робити? Довелося ночувати серед поля.Навкруги ні дерева, ні кущика. Тільки маленький стовпчик стирчав з-під снігу.До цього стовпчика я сяк-так прив'язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут-таки, на снігу, й заснув.Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, краще сказати, в якомусь містечку: звідусіль мене оточують будинки.Що таке? Де це я опинився? Як могли ці будинки вродитися тут за одну ніч?І де дівся мій кінь?Довго я не розумів, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.Але де ж він?Іржання чути звідкись ізгори.Я підводжу голову – і що ж?Мій кінь висить на вершку дзвіниці. Він прив'язаний просто до хреста.Я вмить збагнув, у чім річ.Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми й будинками, було геть-чисто заметене снігом, з-під нього стирчав тільки вершечок хреста.Я не знав, що то хрест, мені здалося, що то – невеличкий стовпчик, і я прив'язав до нього свого змореного коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я незчувся, як опустився на землю.Але сердешний мій кінь так і лишився там, угорі, на дзвіниці. Прив'язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.Що робити?
Не довго думавши, хапаю пістолет, як слід прицілююся і влучаю просто у вуздечку, бо з мене завжди був добрий стрілець.Вуздечка – навпіл.Кінь швидко спускається до мене.Я на нього – і вихором уперед. ВОВК, ЗАПРЯЖЕНИЙ У САНИ Але взимку верхи на коні незручно, куди краще їхати саньми. Я купив собі добрячі сани і швидко подався м'яким снігом.Надвечір уїхав я в ліс. Я був уже придрімав, коли це почув тривожне іржання. Я озирнувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубату пащу, біг за моїми саньми. Надії на порятунок не було.Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі.Кінь мій гнав як шалений. Клацання вовчих зубів лунало в мене над самим вухом.Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.Він перескочив через сани – просто у мене над головою – і накинувся на мого бідолашного коня.В одну мить задня частина мого коня щезла в неситій вовчій пащі.Передня частина з болю й жаху все бігла вперед.Вовк в'їдався в мого коня все глибше й глибше.Коли я прийшов до тями, то вхопив батіг і, не гаючи й хвилини, заходився шмагати ним ненажерливого звіра.Він завив і рвонувся вперед.Передня частина коня, якої ще не з'їв вовк, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на його місці – в голоблях і кінській збруї!Вирватися з цієї збруї вовк не міг: він був запряжений, як кінь.Я шмагав і шмагав його що було сили.Він летів уперед, тягнучи за собою мої сани.Ми мчали так швидко, що вже за дві-три години в'їхали чвалом у Петербург.Здивовані петербуржці юрбами бігли дивитись на героя, що замість коня запріг у сани страшного вовка. ІСКРИ З ОЧЕЙ У Петербурзі мені велося добре. Я часто ходив на полювання, і тепер залюбки згадую ті веселі часи, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки дивовижних пригод.Одна пригода була дуже кумедна.Річ у ті
1 2 3